“Теорія космічних ер“
Костянтин Ціолковський
Космічна філософія Костянтина Едуардовича Ціолковського українською мовою
Текст є інтерв’ю Олександра Леонідовича Чижевського з Костянтином Едуардовичем Ціолковським і наводиться відповідно до першої публікації в журналі «Хімія і життя» (№ 1, 1977 р.).
А. Л. Чижевський: сторінки спогадів про К. Е. Ціолковського
Опублікований нижче запис надано редакції Ніною Вадимівною Чижевською – хранителькою архіву Олександра Леонідовича Чижевського.
Ці спогади записані Чижевським на початку шістдесятих років; описувана зустріч із Ціолковським датується 1932 роком.
Ціолковському на той час було 75 років, Чижевському – 35.
Незважаючи на різницю у віці, двох визначних учених пов’язувала і щира дружба, і спільність наукових інтересів.
Теорія космічних ер
«Я найчистіший матеріаліст. Нічого не визнаю, крім матерії».
Костянтин Ціолковський
«Людство безсмертне.»
Костянтин Ціолковський
…Одного разу, увійшовши у світлицю, я застав Костянтина Едуардовича Ціолковського в глибоких роздумах. Він був у світлій косоворотці, з розстебнутим коміром і сидів у своєму кріслі, глибоко увійшовши в нього. Він не відразу помітив, що я піднявся сходами і підійшов до нього.
“Завадив”, – промайнуло в мене в голові. Але Костянтин Едуардович простягнув мені руку і сказав:
– Сідайте, Олександре Леонідовичу. Це я ось даремно задумався про речі, що не піддаються поясненню…
Ми привіталися, і я сів поруч на стілець.
– Як це – такі, що не піддаються поясненню? – запитав я. – Що за дива? Мені здається, все, що існує у світі, підлягає поясненню.
– Звичайно, з точки зору людини. Для цього їй дано мозок, хоча й недосконалий, особливо в деяких…
– Ні, Олександре Леонідовичу, це не зовсім так. Мозок, справді, багато в що може проникнути, але не в усе, далеко не в усе… Є і йому межі…
– Так це ще древні знали, – зауважив я, – наше незнання величезне, а знаємо ми дуже мало.
– Ні, це питання зовсім іншої категорії. Саме питання це не може бути поставлене, бо воно є питанням усіх питань…
– Тобто? Не зовсім розумію…
– Дуже просто. Є питання, на які ми можемо дати відповідь – нехай не точну, але задовільну для сьогоднішнього дня. Є запитання, про які ми можемо говорити, які ми можемо обговорювати, сперечатися, не погоджуватися, але є запитання, які ми не можемо ставити ні іншому, ні навіть самому собі, але неодмінно ставимо собі в хвилини найбільшого розуміння світу. Ці запитання: навіщо все це? Якщо ми поставили собі таке запитання, значить, ми не просто тварини, а люди з мозком, у якому є не просто сеченівські рефлекси і павлівська слина, а щось інше, інше, зовсім не схоже ні на рефлекси, ні на слину… Чи не прокладає матерія, зосереджена в мозку людини, деяких особливих шляхів, незалежно від сеченівських і павлівських примітивних механізмів? Інакше кажучи, чи немає в мозковій матерії елементів думки і свідомості, вироблених протягом мільйонів років і вільних від рефлекторних апаратів, навіть найскладніших?.. Так-так, Олександре Леонідовичу, щойно ви поставите собі запитання такого штибу, значить, ви вирвалися з традиційних лещат і злетіли в нескінченні височіні: навіщо все це – навіщо існують матерія, рослини, тварини, людина та її мозок – теж матерія, – що потребує відповіді на запитання: навіщо все це? Навіщо існує світ, Всесвіт, Космос? Навіщо? Навіщо?
Матерія – єдине, що існує, незалежно від її руху або переміщення в просторі. Я говорю про зовнішній рух, наприклад, рух моєї руки зі слухачем або рух Землі по її орбіті. Цей рух не визначає матерії, і ним можна знехтувати. Глибоке пізнання будови матерії нам поки що не доступне. Але колись настане переломний момент, коли людство наблизиться до цього “езотеричного” знання. Тоді воно і підійде впритул до питання: навіщо? Але для цього мають пройти мільярди років космічної ери…
Багато хто думає, що я клопочуся про ракету і турбуюся про її долю через саму ракету. Це було б найглибшою помилкою. Ракети для мене тільки спосіб, тільки метод проникнення в глибину космосу, але аж ніяк не самоціль. Люди, які не доросли до такого розуміння речей, говорять про те, чого не існує, що робить мене якимось однобоким техніком, а не мислителем. Так думають, на жаль, багато хто, хто говорить або пише про ракетний корабель. Не сперечаюся, дуже важливо мати ракетні кораблі, бо вони допоможуть людству розселитися світовим простором. І заради цього розселення я-то і клопочуся. Буде інший спосіб пересування в космосі – прийму і його… Уся суть – у переселенні із Землі і в заселенні Космосу. Треба йти назустріч, так би мовити, космічній філософії! На жаль, наші філософи про це зовсім не думають. А вже кому-кому як не філософам варто було б зайнятися цим питанням. Але вони або не хочуть, або не розуміють великого значення питання, або просто бояться. І то можливо! Уявіть собі філософа, який боїться! Демокріта, який боїться! Немислимо!
Дирижаблі, ракети, другий початок термодинаміки – це справа нашого дня, а ось вночі ми живемо іншим життям, якщо поставимо собі це прокляте запитання. Кажуть, що ставити таке запитання – просто безглуздо, шкідливо і ненауково. Кажуть – навіть злочинно. Згоден із таким трактуванням… Ну, а якщо воно, це запитання, все ж ставиться… Що тоді робити? Відступати, зариватися в подушки, сп’яняти себе, засліплювати себе? І ставиться воно не тільки тут у світлиці Ціолковського, але деякі голови сповнені ним, насичені ним – і вже не одне століття, не одне тисячоліття… Це питання не потребує ні лабораторій, ні трибун, ні афінських академій. Його не вирішив ніхто: ні наука, ні релігія, ні філософія. Воно стоїть перед людством – величезне, безкрає, як весь цей світ, і волає: навіщо? навіщо? Інші – ті, хто розуміє – просто мовчать.
– Так, так, – сказав я. – Відповіді на це запитання немає. Але, можливо, ви, Костянтине Едуардовичу, що-небудь придумали?
Ціолковський розсердився. Слуховий рупор заходив у його руках.
– Придумали? Як ви запитуєте? Ні, Олександре Леонідовичу, говорити так не можна. Цей учитель, як і всі малі світу цього, – і Костянтин Едуардович показав на свої груди, – нічого не може відповісти на це запитання… Нічого, окрім деяких здогадок, можливо, і достовірних!
– Насамперед, щоб відповісти на будь-яке запитання, потрібно його ясно сформулювати, – сказав я.
– Ну, це скільки завгодно. Сформулювати це запитання я можу, лишається лише незрозумілим: чи може людина правильно і точно сформулювати його. Ось цього я не знаю, хоча, звісно, хотів би знати. Питання ж зводиться все до того ж: навіщо і чому існує цей світ, ну і, звичайно, всі ми, тобто суть матерія. Питання це просте, але кому ми його можемо поставити? Самим собі? Але це марно! Тисячі філософів, учених, релігійних діячів за кілька тисячоліть так чи інакше намагалися його розв’язати, але врешті визнали його нерозв’язним. Від цього факту не стало легше тому, хто це питання ставить собі. Він так само мучиться, страждає через своє незнання, деякі люди навіть кажуть, що питання такого роду “ненаукове” (зрозумійте це: ненаукове!), бо відповісти на нього ніхто навіть із найрозумніших людей не може. Тільки вони, ці найрозумніші люди, не пояснили, чому воно ненавчене. Я подумав так: усяке запитання може бути науковим, якщо на нього рано чи пізно буде дано відповідь. До “ненаукових” же належать усі ті запитання, які залишаються без відповіді. Але людина поступово розгадує деякі загадки такого роду. Наприклад, через сто або через тисячу років ми дізнаємося, як влаштований атом, хоча навряд чи дізнаємося, що таке “електрика”, з якої побудовані всі атоми, вся матерія, тобто весь світ, космос тощо. Потім наука багато тисячоліть вирішуватиме питання про те, що таке “електрика”. Значить, як наука не старається, природа весь час ставить їй нові й нові завдання найбільшої складності! При вирішенні питання про атом або про електрику виникне ще нове питання про що-небудь малозрозуміле людському розуму… І так далі. Виходить, що або людина не доросла до розв’язання такого роду проблем, або природа хитрує з нею, боїться її, як би вона не дізналася більше, ніж то належить за статутом. А про статут цей ми теж нічого путнього не знаємо. Знову “темно в хмарах”. Так одне чіпляється за інше, а насправді виходить, що ми стоїмо перед непроглядною стіною невідомості.
– І ця невідомість називається антинауковістю, – підлив я масла у вогонь…
– Ось саме: ненауковість!.. – вигукнув Костянтин Едуардович. – Науково все, що ми тримаємо в руках, ненауково все, чого ми не розуміємо! З таким ярликом далеко не заїдеш. І водночас ми знаємо, що знаємо мало, дуже мало з усього того, що пропонує природа нашому вивченню… Ще весь світ нам належить вивчити – так багато в ньому невідомого і просто незрозумілого, а ми вже влаштовуємо паркани: це можна, а цього не можна!.. Це бери і вивчай, а цього не смій чіпати. У моїй маленькій практиці такі рекомендації постійні: розробляй металевий дирижабль, ось тобі гроші, а ракети не чіпай, мовляв, ракета не по твоїх зубах! Але ж я-то таких рекомендацій не потребую! Зовсім не потребую!
– Слава богу, це відомо, здається, всім.
– Так от, бачте, мало користі, якщо й усім відомо! Є сили більші, ніж “усі”. Що тут робити! Ось ці-то сили і забороняють думати і розробляти неясні питання, які ставить нам наш мозок. Не сперечаюся, можливо, це навіть добре для процвітання людства. Бо близьке знайомство з деякими речами може бути згубним для людей. Ну, уявіть собі, що ми б раптом навчилися речовину повністю перетворювати на енергію, тобто втілили б передчасно формулу Ейнштейна в дійсність. Ну тоді – за людської моралі – пиши пропало, не зносити людям голови. Земля перетворилася б на пекло непроглядне: вже люди показали б свою голубину налаштованість свого розуму – каменя на камені б не залишилося, не те що людей. Людство було б знищено! Пам’ятаєте, ми якось говорили з вами про кінець світу. Він близький, якщо не восторжествує розум! Ось тут-то і необхідна заборона – сувора заборона в розробленні проблем про структуру матерії. А з іншого боку, якщо накласти заборону на цю сферу фізики, то треба загальмувати і ракету, бо їй необхідне атомне пальне. А загальмувати ракету – це означає припинити вивчення космосу… Одне чіпляється за інше. Мабуть, прогрес неможливий без ризику! Але тут людство воістину ризикує всім.
– Але ми відволіклися вбік, – сказав я, цікавлячись основною темою цієї розмови.
– Ні, не відволіклися, а зробили за необхідності гілку вбік. Основа основ ще попереду, хоча пояснити її важкувато.
– Якщо взагалі можливо, Костянтине Едуардовичу.
– Пояснити можливо навіть те, чого ми не знаємо! Якщо я запитав себе: навіщо, чому все існує? – значить, я можу дати на це відповідь – щоправда, далеко не одразу… Зрештою, все зводиться до існування у світі матерії, що, здається, і особливих доказів не потребує.
– Це – ясно! Люди, тварини і рослини – все це ступені розвитку самої матерії, і тільки матерії – під назвою Земля, Марс, Сонце, Сіріус, Вугільні мішки, Магелланова Хмара, мікроби, рослини, тварини, люди і т. д. Неозброєна мертва матерія хоче жити і де тільки можливо живе і навіть мислить в образі людини або “ефірних істот”, припустимо і це.
– Для життя потрібні фізико-хімічні умови, – голосно вставив я, кажучи прямо в слуховий рупор.
– Звичайно, вони потрібні. Але не можна заперечувати основної властивості матерії – “бажання жити” і, нарешті, після мільярдів років, – пізнавати. І ось перед вами Ціолковський, який, як частина матерії, хоче пізнати: навіщо це потрібно їй, матерії, в її космічному сенсі? Навіщо, запитую я… А ви, Олександре Леонідовичу, мовчіть… А я чекаю відповіді. Що ви можете сказати?
– Малувато, – відповів я… – Мої вірші ви знаєте. У них я дещо сказав про космічний сенс матерії.
– Так, так, вірші про матерію, але цього мало. А ось я дещо хочу вам розповісти… Усі ми запитуємо себе, навіщо існує світ, яку місію він виконує, до яких висот іде через людину – напевно через людину! І тут же ставимо собі запитання: яке відношення кількості мислячої матерії до немислячої… і отримуємо зовсім непомітну величину, навіть з урахуванням тих геологічних періодів, коли жила людина. У світі незмірно більше каменю, ніж думки, більше вогню, ніж мозкової матерії. Тоді ми ставимо таке запитання: та чи потрібна природі мозкова матерія і думка людини? А, можливо, вона – думка, свідомість – не потрібні природі?
– І таке питання можна поставити.
Але якщо вона існує, значить, вона, думка, потрібна природі. Ось тут-то і починається історія з географією, ми наближаємося до суті всього сущого. Як ви у ваших віршах. Існування в природі мозкового апарату, що пізнає самого себе, звісно, певною мірою є факт найбільшого значення, факт винятковий за своїм філософським, пізнавальним значенням. Хочу, щоб ви зрозуміли мою думку: якщо в природі існує мозковий апарат людини, а для цього природі знадобилися мільярди років, значить, він природі необхідний, а не є таким, що тільки виник унаслідок довгої боротьби (нехай випадкової, а не спрямованої) природи за існування в космосі людської думки…
І є ще один важливий пункт у моїх міркуваннях: чи є матерія взагалі невипадковим явищем у космосі або вона випадкова, тобто тимчасова і кінцева. Це питання стоїть на початку всіх питань, і без відповіді на нього відповіді на інші питання будуть невірними. Питання про випадковість або недовговічність матерії поставили ще стародавні мудреці, щоправда, у завуальованій формі. Вони вчили, що є духовний світ, де “ні сліз, ні зітхання, а життя нескінченне”.
Ідея “випадковості” матерії спала мені на думку після того, як я дізнався, що середня щільність маси речовини в галактиці не перевершує одиниці, поділеної на одиницю з двадцятьма п’ятьма нулями, грамів в одному кубічному сантиметрі <…>
Можливо, що це число 1025 перебільшено, якщо один атом припадає на кілька кубічних сантиметрів космічного простору.
Для космічного простору, що має радіус, що дорівнює мільйону парсек, я визначаю це відношення не більше як одиницю, поділену на одиницю з 38 нулями…
Я записав це число на клаптику паперу і запитав:
– Костянтине Едуардовичу, що ви маєте на увазі під “космічним простором”, адже треба домовитися…
– Звичайно, я тепер не вважаю, що “ефір” заповнює космічний простір, як думали кілька десятків років тому, а визнаю його за “вакуум”, тобто космічний простір матеріально порожній (за Демокрітом), за винятком матеріальних слідів у ньому. <…>
Якщо ми заглянемо в цей простір, який нас оточує, ми не побачимо нічого, крім цих 10-38 грамів в одному кубічному сантиметрі. Залишимо теорію фізикам, нехай вони вирішують такі задачі, а філософи не можуть мовчати вже сьогодні, хоча ще багато чого нам невідомо…
– Це означає, – продовжував Костянтин Едуардович, – що речовина в космосі займає зникаюче малий об’єм порівняно з об’ємом “порожнього” простору. Розмірковуючи далі, я мав дійти до дивного, на перший погляд, положення: малість речовини свідчить про її випадковість або тимчасовість, бо все випадкове або тимчасове має малу або зникаюче малу величину. Для випадкових і тимчасових величин і значень їхня малість є найбільш переконливою характеристикою. Що ж із цього випливає? Відповім на це сам: узагалі кажучи, не буде великою помилкою визнати, що випадкова величина може колись зникнути: або час її життя скінчиться, або, кажучи мовою фізики, перетворитися на променеву енергію (тобто має здійснитися те, що зараз ми називаємо повною анігіляцією матерії – Олександр Чижевський). Взагалі кажучи, малі величини і значення поглинаються без залишку великими, і це відбувається тим швидше, чим більша різниця між великими і малими величинами, а тут ми маємо колосальну різницю, що дорівнює 1033.
– Отже, – сказав я, – ви висуваєте принцип знищення, або принцип втрати, або перетворення нескінченно малих величин?
– Якщо хочете – так! Можна сказати і так. Це свого роду монізм. Одноманітність. Але не подумайте, що це ентропія! Боже, боронь Боже, у тому світі ентропії також не буде існувати, як не існує і в цьому для відкритих систем.
Костянтин Едуардович розвинув далі свою думку про зникнення твердої, рідкої та газоподібної матерії і про її перетворення на променистий вид енергії, що не ново і диктується ейнштейнівською формулою еквівалентності енергії та маси. Але формула Ейнштейна застосовується до матерії, що існує в наш час, і має оборотний характер, бо з формули не випливає її одностороння спрямованість. Отже, допустимо такий вид матерії, перехід якої в енергію або випромінювання буде одностороннім, незворотнім. Очевидно, такий характер перетворення матерії буде існувати в термінальну еру космосу, і тоді над рівністю у формулі Ейнштейна буде поставлено напрямну, або векторну стрілку. Ось ця мала стрілочка буде говорити майбутнім надлюдям багато про що. Та й матерія вже буде цим надлюдям не потрібна, оскільки питання про її призначення в космосі буде принципово вирішено.
Ціолковський на хвилину зупинився, – віддихався, потім тихо промовив:
– Якби нас із вами хто-небудь зараз підслухав, то сказав би приблизно так: ось старий фантазер розвиває свої думки перед молодим, а той його слухає і не заперечує. Але, запевняю вас, що справа ця зовсім не така дріб’язкова, як будь-хто думає. Ця справа – найбільшої і найпотаємнішої філософської важливості, про яку й говорити страшно. Тому-то люди такого роду думки назвали “помилковими”, “антинауковими” і наказали тримати язик за зубами. Але людська думка проривається крізь цей бар’єр, вона не визнає жодних заборон і перешкод і не читає ярликів, які жандарми навішали на язики та голови… Як хочете, вважайте мене відсталим або ретроградом – чим хочете, і я маю розповісти вам про ці свої думки, якщо вони всі тут у мене (Костянтин Едуардович торкнувся чола) засіли і тримають мене в полоні.
Багато хто припускає, що моя думка про вічність людства обривається на квітці, що виросла на могилці. Це поетично, але не науково. Такий кругообіг незаперечний, але примітивний. Він уже здійснюється тепер і не може бути спростований. Але він не космічний, а отже, обмежений тільки мільйонами років. Це не становить інтересу, це не космічні масштаби. Це тільки поетичний символ. Відштовхуючись від нього, треба йти далі. Спробуємо без остраху!
– Спробуємо! – погодився я. – Сміливість, кажуть, міста бере.
– Насамперед треба встановити й затвердити один основний факт, про який оповідають майже всі релігійні вчення. Але ми аналізуємо його і стверджуємо з матеріалістичних позицій, а саме: за всю історію мислячого людства жодної “душі” в людині виявлено не було, хоча її шукали й навіть приписували їй “місце і вагу” або “масу”… Усе виявилося дурницею. Ніхто і ніколи також не виявив потойбічного світу, хоча всілякого обману була маса! Після смерті нічого немає, крім розпаду людського тіла на хімічні елементи. У наш час цей факт не викликає жодних сумнівів. Уся метапсихологія або парапсихологія зводяться до “передавання повідомлень” від мозку до мозку і до подібних явищ, механізм яких буде окреслено найближчим століттям. Усюди і скрізь – одна матерія, але в ній-то – вся суть справи… Відкинувши хибні уявлення людей, звернемо увагу на їхню чисту символіку. “Душа”, “потойбічний світ”, “вічне блаженство”, “вічне життя” – це суть символи, туманні здогади багатьох мільйонів мислячих людей, які свою глибоку інтуїцію передавали в найматеріальніших образах. Це парадоксально, але факт, та інакше й бути не могло. “Душа” в них мала місце і вагу, “потойбічний світ”, “рай” і “пекло” перебували на певній території Землі або десь у просторі тощо. У наш час у мислячих людей від цих уявлень нічого не залишилося, крім символіки – неясного здогаду про майбутнє людства. Ми повинні визнати за нею право на існування, бо не можна багато мільйонів людей визнати недоумкуватими або просто дурнями! Над цими загальноприйнятими у всіх релігіях символами треба глибоко попрацювати, повніше розшифрувати їх із космічного погляду. Я думав про них собі на втіху і в різних варіаціях…
Та все ж усе це тільки здогадки на новому рівні. І вони залишалися б такими, якби не було в нас космічної точки зору. Еволюція космосу надає нашим поглядам нового буття, звільненого від вигадки і від первинних дитячо-наївних уявлень про душу або потойбічний світ. Відразу ж усе перетворюється, стає більш-менш ясним і дохідливим. Відкидаючи стародавні вигадки, ми піднімаємося на нову позицію і говоримо мовою сучасного нам матеріалізму. Ми набуваємо права, виходячи з тисячолітньої символіки древніх, ставити запитання: навіщо? чому? – інакше кажучи, отримуємо право подивитися на матерію не з ідеалістичного, а з космічного погляду. Тут на думку спадає одне вагоме зауваження…
Костянтин Едуардович протер окуляри, відкашлявся, підняв рупор до вуха і продовжував:
– Невже ви думаєте, що я такий недалекий, що не припускаю еволюцію людства і залишаю його в такому зовнішньому вигляді, у якому людина перебуває тепер: із двома руками, двома ногами тощо. Ні, це було б нерозумно. Еволюція є рух уперед. Людство, як єдиний об’єкт еволюції, теж змінюється, і, нарешті, через мільярди років перетворюється на єдиний вид променистої енергії, тобто єдина ідея заповнює весь космічний простір. Про те, чим буде далі наша думка, ми не знаємо. Це – межа її проникнення в прийдешнє, можливо, що це – межа болісного життя взагалі. Можливо, що це – вічне блаженство і життя нескінченне, про які ще писали стародавні мудреці… Та ви мене слухаєте, Олександре Леонідовичу? Чого очі заплющили? Спите?
– Я слухаю вас уважно, – відповів я, – а очі заплющив, щоб зосередитися…
– Тільки не смійтеся і не відводьте мені місця за ґратами в будинку божевільних.
– Так, що це ви таке вигадуєте, Костянтине Едуардовичу, я уважно слухаю вас і не вважаю, що ваші думки підлягають остракізму.
– Добре! Отже, отже, ми дійшли висновку, що матерія за посередництвом людини не тільки піднімається на вищий рівень свого розвитку, а й починає мало-помалу пізнавати саму себе! Ви, звичайно, розумієте, що це вже величезна перемога матерії, перемога, що коштувала їй так дорого. Але природа йшла до цієї перемоги неухильно, зосередивши всі свої грандіозні можливості в молекулярно-просторовій структурі мікроскопічних зародкових клітин… Тільки таким шляхом, через мільярди років, міг виникнути мозок людини, що складається з багатьох мільярдів клітин, з усіма його вражаючими можливостями. І одна з найдивовижніших його можливостей – це запитання, про яке ми сьогодні заговорили: чому, навіщо тощо… Справді, запитання такого штибу могло бути поставлене тільки на вершині пізнання. Хто нехтує цим питанням, той, значить, не розуміє його значення, бо матерія, в образі людини, дійшла до постановки такого питання і владно вимагає відповіді на нього. І відповідь на це питання буде дана – не нами, звичайно, а нашими нащадками, якщо рід людський збережеться на земній кулі до того часу, коли вчені та філософи побудують картину світу, близьку до дійсності.
Усе буде в руках тих прийдешніх людей – усі науки, релігії, вірування, техніка, словом, усі можливості, і нічим майбутнє знання не нехтуватиме, як нехтуємо ми – ще злісні невігласи – даними релігії, творіннями філософів, письменників і вчених давнини. Навіть віра в Перуна і та стане в пригоді. І вона буде потрібна для створення істинної картини світу. Адже Перун – це бог грому і блискавки. А хіба ви не шанувальник атмосферної електрики? Та й я його таємний шанувальник…
– Так, – продовжував він, – щоб відповісти на це запитання: чому? – людина має бути озброєна знаннями до зубів, інакше вона не зможе дати вичерпної відповіді. Взагалі ж ті, які відрікаються, відхрещуються від цього питання, ті, які відносять його до низки мракобісних, релігійних та інших таких питань, самі не знають, що творять. Людство не може жити в таких шорах, як живе, рухати своєю думкою за вказівкою, бо людина не машина, і це треба запам’ятати: людину налаштовує природа в певному тоні, це безумовно мажорний тон, вимогливий тон, а не благання про помилування. Людина поступово перероджується – з жалюгідного прохача вона стає у войовничу позу і починає вимагати: мовляв, викладай, матір-природа, усю істину. Так заявляє про себе нова космічна ера, до якої ми підходимо, повільно підходимо, але вірно. <…> Вступ у космічну еру людства – це важливіше, ніж сходження на престол Наполеона Бонапарта. Це грандіозна подія, що стосується всієї земної кулі, це боязкий початок розселення людства космосом.
Космічне буття людства, як і все в космосі, може бути поділено на чотири основні ери:
- Ера народження, в яку вступить людство через кілька десятків років і яка триватиме кілька мільярдів років.
- Ера становлення. Ця ера буде ознаменована розселенням людства по всьому космосу. Тривалість цієї ери – сотні мільярдів років.
- Ера розквіту людства. Тепер важко передбачити її тривалість – теж, очевидно, сотні мільярдів років.
- Ера термінальна займе десятки мільярдів років. Під час цієї ери людство повністю відповість на запитання: навіщо? – і вважатиме за благо включити в дію другий закон термодинаміки в атомі, тобто з корпускулярної речовини перетвориться на променеву. Що таке променева ера космосу – ми нічого не знаємо і нічого припускати не можемо.
Припускаю, що через багато мільярдів років променева ера космосу знову перетвориться на корпускулярну, але більш високого рівня, щоб усе почати спочатку: виникнуть сонця, туманності, сузір’я, планети, але за досконалішим законом, і знову в космос прийде нова, досконаліша людина… щоб перейти через усі високі ери і за довгі мільярди років згаснути знову, перетворившись на променевий стан, але теж більш високого рівня. Минуть мільярди років, і знову з променів виникне матерія вищого класу і з’явиться, нарешті, наднова людина, яка буде розумом настільки вищою за нас, наскільки ми вищі за одноклітинний організм. Вона вже не буде питати: чому, навіщо? Вона це знатиме і, виходячи зі свого знання, будуватиме собі світ за тим зразком, який вважатиме досконалішим… Така буде зміна великих космічних ер і велике зростання розуму! І так триватиме до тих пір, поки цей розум не дізнається всього, тобто багато мільярдів мільйонів років, багато космічних народжень і смертей. І ось, коли розум (або матерія) дізнається все, саме існування окремих індивідів і матеріального або корпускулярного світу він вважатиме непотрібним і перейде в променевий стан високого порядку, що буде все знати і нічого не бажати, тобто в той стан свідомості, який розум людини вважає прерогативою богів. Космос перетвориться на велику досконалість.
Така схема, поки що гола схема, але періодичні шляхи народження і смерті людини зрозумілі вже й тепер. Ясно вже тепер, що питання: навіщо і чому? – буде вирішене розумом, тобто самою матерією, через нескінченні мільярди років, можливо, не раніше, ніж зміниться вся матерія, яка нас оточує, пройшовши поступово через одухотворене життя і мислячий мозок людини, надлюдину й абсолютну її досконалість. У своїх побудовах я оперую сотнями мільярдів років відповідно до розмірів самого космосу, бо космічна матерія, час і розум пов’язані між собою простим математичним співвідношенням, яке я ще не написав…
Я мовчав, приголомшений мільярдами років Ціолковського і необмеженим польотом його думки. Було щось урочисто-зворушливе в цій побудові – трагічне для людини, трагічне і водночас велике.
Я мовчав і чекав, що ще скаже Костянтин Едуардович. І ось він почав:
– Я поділився з вами, Олександре Леонідовичу, своїми потаємними думками, які не можна опублікувати, бо ще не настав час для їх сприйняття. Я навіть не записую їх… Для чого? <…>
Костянтин Едуардович на хвилину зупинився, поправив слухову трубку і, не почувши від мене ні схвалення, ні протесту, сказав:
– Ну, ось, здається, і вся теорія космічних ер. Секретна теорія – для “посвячених”. Звісно, це тільки чорновий начерк, ескіз, що потребує широкої та обґрунтованої розгортки. Це зроблять філософи майбутнього. Судячи з ваших віршів, наші точки зору на еволюцію матерії збігаються. У нас є тільки одна розбіжність: це – час. Ви, Олександре Леонідовичу, відводите занадто короткий час, я – достатній. Щоб відповісти на ці запитання, життя людства і надлюдства розтягується до мільярда мільярдів років. І запевняю вас, що це теж дуже невеликий час порівняно з народженням, становленням, розквітом і зникненням видимих галактичних систем… Перейшовши в променисту форму високого рівня, людство стає безсмертним у часі та безкінечним у просторі. Думаю, що нині таке “променисте людство” ніким не може бути зрозуміле. Воно здається нам безглуздим, абсурдним… Однак дивовижні передчуття ніколи не обманювали мислячу людину. Форма ідеї може бути різноманітною: вона проявляє себе найнесподіванішим чином…
Ця розмова з Костянтином Едуардовичем Ціолковським і його теорія космічних ер вельми мене здивували. Він сміливо поводився з ідеєю про відсталу матерію, про “променисте” людство і з мільярдами мільярдів років, які він відводив її еволюції, щоб, пройшовши через мозок вищих організмів, перетворитися на незворотню форму променистої енергії, найдосконалішу форму матерії взагалі, яка ще й на додаток володіє якоюсь особливою космічною свідомістю, розлитою у світовому просторі. Усе це здалося мені більш ніж дивним, і висловлювання Костянтина Едуардовича межували з містикою. І водночас усюди була і залишалася до кінця матерія, її еволюція і промениста її форма. Це було цілком матеріалістично і, отже, жодної містики такий світогляд не мав. Це я хочу особливо зазначити, бо з першого погляду може здатися, що ця концепція Костянтина Едуардовича Ціолковського метафізична. Обмірковуючи цю концепцію, я мав дійти висновку, що Костянтин Едуардович, як людина науки, не згрішив проти основної тези передового погляду і залишався, навіть у найнезвичніших побудовах, людиною прогресивною – матеріалістом у найкращому сенсі цього слова.
І все ж його думки були дивовижні. Можливо, вони здалися мені настільки дивовижними? Інакше, або я їх не зрозумів, або не прийняв, як своєрідну філософію – філософію космічних ер, об’єднаних матерією. Отже, Костянтин Едуардович Ціолковський, у протиріччі з усіма своїми висловлюваннями, раптом заговорив про кінець матерії, про кінець світу. Це було або неправильно, або жахливо! Нехай це станеться через мільярди мільярдів років! Припустимо, що це не суперечить деякому ще не сформульованому закону, якому підпорядковується матерія, її буття в майбутньому космосі! Хто знає? Це – справа прийдешньої фізики і космічних ер.
Тут я ставлю крапку. Я зупиняюся у своїх спогадах на цьому. Чи варто продовжувати думку про зовсім нам невідоме і навіть непредставлене. Звичайно, не варто. Звичайно, не має жодного сенсу!
Костянтин Едуардович, закінчивши говорити про свою нову теорію, похилив голову. Кілька хвилин ми мовчали. Ліва рука, що тримала слухову трубку, тремтіла від втоми, але він цього не помічав. Я зробив йому знак опустити трубку на підлогу, як він це зазвичай робив наприкінці розмови. Я вважав, що наша розмова закінчена. Заперечувати, сперечатися, висловлювати здивування було не можна. Я повинен був сам “переварити” все ним сказане. Я потиснув руку Костянтину Едуардовичу і спустився зі світлиці вниз. Удома я зробив невеликий запис: “Костянтин Едуардович Ціолковський. Теорія космічних ер. 1019 земних років. Стадійність. Ентропія атома. Променисте людство”…
Переклад з російської © Mykola Krasnostup
Бажаєте прочитати інші твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?
Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.
Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.
Приємного прочитання!