космічна філософія

“Северин Наливайко. Шабля, піднята за рідний край”

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

 

“Северин Наливайко. Шабля, піднята за рідний край”

Олександр Рудяченко
До 425-річчя селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"
Друкується за статтею, що опублікована 05.10.2019 на сайті ukrinform.ua

*   *   *

Істориками встановлено, що 5 жовтня 1594 р. в Україні спалахнуло народне повстання під проводом Северина Наливайка. Кількома місяцями раніше разом із побратимом Григорієм Лободою вони водили козаків у похід на волоські землі (Молдавія). За оцінками польських істориків, чисельність війська сягнула 12 тисяч. Край було спустошено, а столицю румунської Молдови, Ясси – спалено.

Що нам відомо про цього українського велетня? Спробуємо скласти факти.

*   *   *

Коли точно народився Павло-Семерій Кравченко-Наливайко – й досі невідомо.

У 1558 році? Чи то був уже початок 1560-х років?

Що там дата, навіть ім’я українського гетьмана у різних джерелах варіюється у широкому діапазоні – Павло, Шимон, Семен, Северин, Семерин, Семерій.

Місце народження також залишається невизначеним. За одними переказами, український лицар походив із родини ремісника, яка мешкала в містечку Гусятині на Західному Поділлі, на Тернопільщині у родині дрібних бояр; там батько, начебто, мав садибу з невеликою ділянкою та займався кушнірством.

Інші історики місцем народження називають Кам’янець-Подільський, стверджуючи: голова сім’ї трудився чинбарем (кушніром), а ті ремісники, як пам’ятаєте, працюють зі шкірою. Друга версія частіше вживається науковцями, котрі викладають біографію отамана.

Першою великою драмою для хлопця стала нагла смерть тата. Із власної праці трудовими мозолями звичайний ремісник перетворився на заможного міщанина. Проте польський магнат Мартин Калиновський, бажаючи за рахунок боярських земель округлити свій маєток, відібрав батькову землю. А за опір “бідного пахолка” (читай: українського боярина) панській сваволі слуги шляхтича закатували на смерть.

>Не маючи ні коштів, ні зброї, ні військових сил стати на захист соціальної справедливості, Северин Наливайко проковтнув гіркі ліки й навіть судитися з паном не став. У пошуках кращої долі молодший син, котрий здобув початкову освіту, із матір’ю перебрався до стародавнього та славетного міста Острога.

*   *   *

Стоячи на півдні Рівненщини, те містечко мало славу культурної столиці України. Там вчився, а згодом – і викладав, старший брат, священник Дем’ян Наливайко, котрий був настільки освіченою людиною, що згодом став духівником покровителя православної віри, старости Володимирського та маршалка Волинської землі (1550-1608) князя Василя-Костянтина Острозького (1526-1608). Окрім іншого, Дем’ян Наливайко також правив служби у придворній церкві князя і вважався особистим радником правителя в освітянських і релігійних питаннях.

Мушу підкреслити, що в Острозькій академії, відкритій 1576 р., лекції читали видатні науковці: батько вченого і мислителя Мелетія Смотрицького, один із видавців “Острозької Біблії” Герасим Смотрицький (?-1594), майбутній православний митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Йов (Іван) Борецький (1560-1631), Никифор Парасхес Кантакузен (1537-1599), Кирило Лукаріс (1572-1637), Дем’ян Наливайко та інші.

Згодом у стінах Острозької бурси навчалися майбутній білоруський поет-панегірист і перекладач Андрій Римша (1550-1595), вчений і письменник Мелетій Смотрицький (1577-1633), Петро Сагайдачний (1582-1622) та інші. Орав ниву просвіти в Острозі й знаний друкар Іван Федоров (1530-1583), який саме тут видав книги “Апостол”, “Буквар”, “Новий завіт з Псалтирем”, “Острозьку Біблію”. Як бачите, тодішня Україна тяжіла до мови освіти, а місцевому селянству, міщанству та козацтву шляхта нав’язувала мову сили.

*   *   *

В Острозі, під пильним оком старшого брата Северин продовжив навчання. Утім, якщо Дем’ян Наливайко цікавився філософією, релігією та богослов'ям, то Наливайко-молодший більше тяжів до військової справи, історії козаччини. Ґрунтовне знання вгортає серце глибоким сумом та величними задумами. Що воїн, що книжник у ті часи мали стояти на сторожі простого українського люду – від утисків духовних, від знущань фізичних.

Ось чому український історик, дослідник доби козаччини, доктор історичних наук, професор Володимир Голобуцький (1903-1993) у монографії “Запорозьке козацтво” (1957) зазначав:

– Важкий гніт, якого зазнавав український народ, сповнював Северина Наливайка ненавистю до поневолювачів. Сильне враження справило на нього повстання 1591-1593 рр. Наливайко був свідком поразки козаків під П’яткою і бачив криваву розправу панів із мирним населенням… Маючи в своїх лавах не лише видатних вояків, а й умілих політиків (Григорій Лобода, Северин Наливайко – О.Р.), Запорозька Січ заявляла себе вільною державою і вступала в рівноправні відносини навіть з такою знаною країною, як Ґабсбурґська імперія (Австрійська монархія – О.Р.).

Аби творити українську історію, на жаль, за всіх часів слід було нюхати порох.

Ще за юності на практиці опановував таку військову справу, як “козакування”, що навесні та влітку передбачало на Поділлі та Брацлавщині спеціальні військові виправи проти кримських татар та степові й річкові промисли у так званому Дикому полі. Козакували переважно в літню пору року: відбивали набіги татарських орд, ходили у походи проти кримчаків, палили фортеці бусурманські, літали чайками Чорним море, визволяли невільників.

Зимовий час такі козаки використовували для відпочинку і ведення домашнього господарства. Не одного разу юнак бував на Січі, вивчився віртуозно вправлятися з особистою зброєю, ділив із побратимами солону козацьку кашу, переймався турботами простого люду та “з молодих літ при багатьох козацьких гетьманах промишляв”. Але це загартовувало, збагачувало досвідом, вчило тримати слово.

Як зауважує у розвідці “Северин Наливайко” доктор історичних наук, професор Сергій Леп’явко:

– У численних великих і дрібних походах, козацьких сторожах і засідках молодий Наливайко набув військового досвіду. Він познайомився з тактикою боротьби проти турків і татар та театром військових дій. Пізніші молдавські походи Наливайка прямо перегукуються з попередніми виправами козацтва, особливо на Тягин (Бендери) у 1583 р. і 1587 р. Серед ватажків, за яких козакував Северин Наливайко, могли бути Лук’ян Чернинський і отаман Захар Кулага, поляк Ян Орішевський і угорець Янчі Бегер, Богдан Микошинський і Криштоф Косинський, лицар-авантюрист Самійло Зборовський та інші. Багатьох з них ми пізніше побачили активними учасниками подій 1591-1596 років. Безпосередніми вчителями Наливайка були живі свідки козацької історії, яка стрімко розгорталася за життя одного покоління.

*   *   *

Повернувшись до Острога, розумом та мужністю Наливайко-молодший звернув на себе увагу старости брацлавського, вінницького і Звенигородського (1497-1500), старого князя Костянтина Острозького (1560-1630), а потім вірно служив сотником надвірної хоругви у його сина, “некоронованого короля Русі-України”, засновника Острозької академії, великого магната Василя-Костянтина Острозького. Це щось на кшталт особистої охорони сановника. За свідченням польського хроніста Йоахима Бельського (Joachim Bielski; 1540-1599), на службі у князя Наливайко уявлявся таким:

– Це був гарний чолов’яга, до того ж особистість небуденна, коли б він на добро застосовував те, що дав Бог. До того ж, він був чудовим гармашем (пушкарем – О.Р.).

Усі спроби залучити бойового отамана та його найкращих козаків у лави королівського війська зазнали поразки. За мішок золота-срібла не зрадив Северин Наливайко народ і довго спокій не тримав. Бо несила стала українцям зносити ярмо польської шляхти та власних визискувачів. У південних районах Поділля і Брацлавщини люди вже почали стихійно мстилися за знущання над українством, а потім навіть кілька повсталих селянських і козацьких ватаг оформилися.

Поступово до тієї думки рухався і сотник надвірної хоругви. Мав вирушити у похід і кримський хан. Турецький султан хотів, щоб орда вдарила угорцям у тил. Аби перекинутися через Карпати, на угорські землі сунула 50-80-тисячна турецька орда, якій перед тим належало пройти через Західне Поділля і Галичину. Отож, у квітні 1594 р., з дозволу князя Острозького, Северин Наливайко зібрав великий загін “охочих людей” і виступив на брацлавське прикордоння. Це було щире бажання сотника захисти Україну у будь-який спосіб. Протистояти бусурманській навалі вони не могли, тож Наливайко написав листи до канцлера і великого гетьмана коронного Речі Посполитої Яна Замойського (1542-1605), прохаючи використати його загін.

Події розвивалися бурхливо. У краї, що жив тривожним передчуттям неочікуваного розорення, загін Наливайка зустрічали як останню надію: лави швидко поповнювалися людьми, а обоз – припасами. Вже улітку 1594 р. на чолі війська на 2500 вояків він рушив у Молдову, де вщент розбив кримських татар, що сунули на Угорщину. Нереєстровим козакам дісталися гарні трофеї кримчаків – море зброї та чотири тисячі коней. За кілька тижнів повернувшись на Брацлавщину, славний отаман закликав почати спільну боротьбу проти усіх гнобителів народу – лихозвісних турецьких загарбників, гонористої польської шляхти та зажерливих українських магнатів. На початку вересня 1594 р. бусурманські орди, вже через Буковину, вдерлись у галицькі землі. Очоливши великий зведений загін, отаман Наливайко пішов на допомогу галичанам. Кримчаків того разу відігнали, але й козаків загинуло зо півтори тисячі.

*   *   *

Нагадаю, у 1593 р. українське козацтво обрало своїм гетьманом Грицька Лободу (?-1596), котрий був родом із Київщини. Виходець із давнього, але зубожілого роду, він здолав довгий шлях реєстрової служби – рядовий козак, сотник, отаман, полковник. Той досвідчений командувач користувався шаною серед побратимів. Северина Наливайка Григорій Лобода знав не перший рік та поважав за мужність, кмітливість, освіченість, бо вважав добрим стратегом та військовим організатором.

Коли сотник надвірної хоругви залишив службу в українського князя Костянтина-Василя Острозького та в очікуванні навали бусурманської орди 5 жовтня 1594 р. очолив на Брацлавщині загін нереєстрових козаків та обурених утисками селян, козацький гетьман Лобода… приєднався до них. Проте, поважаючи запорозьку ієрархію, сотник добровільно поступився загальним командуванням Григорію Лободі. Останній був людиною старшого віку та мав значний військовий досвід. Польський хроніст Йоахим Бельський вказує, що у молдавському поході Грицько Лобода гетьманував, тоді як Наливайко служив при ньому… поручником.

Так спалахнуло народне повстання під проводом Северина Наливайка. Разом з побратимом Лободою вони повели козаків у похід на волосні землі. 29 жовтня 1594 р. козацька армія чисельністю 10-12 тисяч вояків перейшла Дністер і рушила через Молдавію. Місцевий господар мав необережність виступити проти козаків і в трьох битвах був ущент розбитий.

*   *   *

Після кількох успішних походів на Молдову та Валахію спільно з Григорієм Лободою та Матвієм Шаулою (?-1597) отаман Наливайко очолив український спротив проти визискувачів усіх мастей. Аби розставити всі крапки над “і”, у вересні 1595 р. Северин Наливайко офіційно залишив цісарську службу. Востаннє народний месник надіслав листа до великого канцлера коронного Яна Замойського (Jan Sariusz Zamoyski; 1542-1605) із пропозиціями військових послуг. Однак, шляхта з турками воювати не збиралася. То була колосальна помилка.

Своїми діями польський уряд дав поштовх для піднесення козацького руху в Україні. Коли шляхта ввела кварцяне (наймане) військо у Валахію (Молдавію), таким чином вона перекрила українським козакам шлях до турецького фронту. Далі – більше. Щоб відновити мир із Туреччиною, Річ Посполита заборонила козакам здійснювати самостійні операції. Тисячі мобілізованих, готових до військових дій та належним чином екіпірованих козаків залишилися без мети. Всю енергію невдоволення вони спрямували проти польського уряду, місцевої влади, шляхти, королівських та панських маєтків.

Отже, із мобільним загоном у три-чотири тисячі вояків Северин Наливайко повернувся на батьківщину і сам вирішив чинити опір бусурманам. Оскільки атмосфера в суспільстві була небезпечною, досить було тільки запалити сірник. І незабаром визвольна війна із Поділля перекинулася на Волинь, Галичину, частково охопивши Київщину і навіть Білорусь.

*   *   *

Лави повсталих ширшали. Під Наливайком Україна швидко покозачилась, невдовзі його військо об’єднувало кілька десятків загонів, що нараховували 12 тисяч повстанців. За сприяння міщан та селян були звільнені від грабунків та утисків Брацлав, Гусятин, Бар, потім – Канів, Черкаси, Слуцьк, Могилів на Дніпрі, інші міста. Подібного сплеску народного гніву Річ Посполита ще не знала. Стурбований подіями в Україні й розмахом повстанського руху, король польський і великий князь литовський Сиґізмунд III Ваза (Zygmunt III Waza; 1566-1632) відкликав з Молдови армію польського гетьмана коронного, колишнього львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, доручивши приборкати козацько-селянське повстання в Україні.

Хто дужчий, той і дає лад. Розуміючи складність ситуації, Северин Наливайко рушив із Волині на Брацлавщину, де сподівався наростити сили. Тут він звернувся по допомогу до реєстрового гетьмана Григорія Лободи і нереєстрових запорожців на чолі з гетьманом Матвієм Шаулою. Не сидів склавши руки і підступний пан Жолкевський. Оцінивши обстановку, він вирішив розправитися з ватагою Наливайка, перетнувши їм шлях біля Синіх Вод. Однак українцям пощастило прослизнути повз польські експедиційні полки, які чисельністю набагато перевищували повстанські ватаги. Слід знати день твоєї битви.

Як і раніше, велику надію Северин Наливайко покладав на українських побратимів – Шаулу та Лободу. Були вони різні. Якщо Матвій Шаула і справді стрімко рухався на допомогу товаришеві, то Грицько Лобода, здавалося, зумисне споглядав. Повернувшись до Білої Церкви, останній одержав таємного листа від польського гетьмана коронного Станіслава Жолкевського, у якому королівський командувач пропонував відійти від повстанців, залишити Київщину й відступити на Запорожжя.

Коли обурені такою пропозицією рядові козаки вирішили скарати посланця польського гетьмана, Грицько Лобода взяв гонця під свій захист і… відпустив живим. Щоправда, й відповіді С.Жолкевському не надіслав. Це чиста правда: від самого початку повстання порозумінню козаків із повстанцями заважали складні стосунки між двома ватажками – Лободою та Наливайком.

*   *   *

Деталізувати хід повстання та окремі битви немає рації – нехай історики їдять свій хліб. Скажу так: козаки зазнали смаку перемог, але скуштували й гіркоту поразок. Наприкінці березня 1596 р. до Трипілля, де козацькою ватагою стояв гетьман реєстрового козацтва Грицько Лобода, підійшов загін Матвія Шаули. Разом вони утворили потужну силу, здатну завдати нищівного удару каральному війську.

Однак, гетьман Лобода вкотре виявив нерішучість. І тоді обурене козацтво позбавило його гетьманства, віддавши булаву очільнику нереєстрових козаків Матвію Шаулі. Зорганізувавши загони, новообраний гетьман зведеного війська рушив на допомогу Наливайку, котрий маршем рвався до Білої Церкви. Саме йому навперейми кинулися ляхи, бажаючи винищити повстанців поодинці.

Глибокий сніг заважав усім – і козакам, і шляхті. Одначе, авангард королівської піхоти на чолі з князем Кириком Ружинським (?-1601) прийшов першим, тому й виборов приз – Білу Церкву. Шаула і Наливайко вимушено стали табором під захопленим містом. Врешті-решт, українці перехитрити поляків, виманили майже весь загін князя Ружинського з фортеці, увірвались у місто та знищили залишений гарнізон. Коли розлючені окупанти повернулися до Білої Церкви, козаки порубали й весь королівський авангард. Врятувалась якась жменя ляхів на чолі з гонористим князем.

*   *   *

Тоді до міста підступили основні сили гетьмана Жолкевського. Аби уникнути прямої битви, повстанці рушили на Трипілля. Оточений возами у п’ять рядів козацький табір повільно просувався маршем. Бо ж із ними йшли поранені побратими, жінки та діти, а ще везлися набої, гармати, провіант.

Надвечір 24 березня 1596 р. в урочищі Гострий Камінь поляки наздогнали козацький поїзд та пішли на приступ. Добре боронилися козаки, де гарматами, де особистою зброєю, полягавши під возами, стріляли вони часто. Тож ланцюга табору вороженьки не змогли прорвати. Поляків загинуло більше трьохсот, з поміж них – товаришів (шляхтичів) шістдесят…

Ніде правди діти, обидві сторони зазнали чималих втрат. Загинув полковник Сасько Федорович (?-1596), гарматним ядром гетьману Матвію Шаулі відірвало руку, поранення отримав і Северин Наливайко. Разом із тим, стікаючи кров’ю, каральний корпус Жолкевського припинив переслідування та завернув до Білої Церкви – зализувати рани. Пізно вночі козацька старшина зібралася на раду і вирішила: по-перше – замість важкопораненого Шаули гетьманом обрати Наливайка; по-друге, поки є можливість, іти за Дніпро. Тож похідним поїздом рушили на Трипілля.

Без перешкод повстанці подолали Дніпро та стали табором, аби перепочити й належно підготуватися до вирішальної битви. Ніколи не міг збагнути, чому в українців стільки особистих інтересів та приватних думок, і чому нам так бракує єдності? Історія давно і неодноразово вчила прадідів: час працює проти нас, коли відсутня одностайність.

*   *   *

Знову розбрат вносила та горезвісна модель поведінки: “хто в ліс, хто по дрова”! Більше за волю не бажали битися селяни, обтяжені в поході сім’ями; їм кортіло лише здихатися переслідувачів і… перетнути російський кордон. У царстві Федора Блаженного (1557-1598) вони сподівалися знайти порятунок. Бо народ того слабкого на розум та на здоров’я правителя насправді любив, адже для неосвічених селян він просто був останнім царем від прямої крові Рюрика і Володимира Мономаха…

Інші, патріоти із табору повсталих, не бажали полишати батьківщину та йти до московського царя в прийми. Їм хотілося дістатися південних степів Переяславщини. Відновивши сили, вони бажали продовжити боротьбу і врешті-решт скинути ярмо пригноблювачів усіх мастей. На чолі тих патріотів стояли Северин Наливайко, гетьман нереєстрових козаків Матвій Шаула і полковник Стефан (Криштоф) Кремпський, котрий належав до старовинного польського гербу “Порай”, при облозі міста військами Станіслава Жолкевського був комендантом гарнізону Канева.

За лаштунками діяла й третя потужна сила: заможні козаки та старшини, особливо – з числа реєстрових. Вони громадилися довкола власного гетьмана – Грицька Лободи. Опасистим, осипаним ласками, нагородами та подарунками, завжди є що втрачати. Природно, що Грицько Лобода з поплічниками за будь-яку ціну прагнули перемир’я з польським командуванням, схиляючи побратимів полишити боротьбу і діяти у мирний спосіб. За спинами патріотів та селян вони й розпочали таємні перемовини, направивши до польського гетьмана коронного С.Жолкевського сотника Козловського з листом, у якому пропонувалося припинити війну та… укласти мир.

*   *   *

За два тижні королівські війська відновили сили, набрали рекрутів, а 15 травня 1597 р. форсували Дніпро. Знаючи про чвари у таборі повсталих, розуміючи співвідношення сил, гетьман Жолкевський побачив можливість знищити бунтівників. Як на зле, українці не рушили у глибину Задніпров’я, не дісталися лівого берега Сули, куди окупаційний корпус не наважувався сунутися, страхаючись підмоги повстанцям з Низу, а… відійшли до річки Солониці. Там, за п’ять верст від міста Лубни, в одному з урочищ вони облаштовували укріплений табір.

Оточені зусібіч, козаки та селяни вирішили битися до останку. Максимально використовуючи місцевість, табір українські командувачі поставили так, щоб тил прикривав правий берег Солониці, убезпечуючи від нападу кавалерії. З інших боків вишикували в чотири ряди вози, оточені валами та лінією шанців.

Першу атаку поляки здійснили 16 травня 1596 р. Протягом двох тижнів уперті на регулярні наступи не припинялися. Потерпали обидві сторони: у таборі повстанців швидко забракло їжі, людей мучив голод, скінчилося сіно – здихали коні, почастішали й людські хвороби; а королівські війська страждали від спраги і дуріли від браку питної води.

На жаль, у козацькому стані почастішали суперечки, зчинялися сварки і бійки. Підступний гетьман коронний Станіслав Жолкевський знову прислав до Грицька Лободи посланця з вірчою грамотою, мовляв, веди Наливайка та інших заколотників, а сам здавайся на королівську милість. Про зрадницькі перемовини дізналися козаки-патріоти і зібрали Раду.

*   *   *

Гетьмана реєстрових козаків відкрито звинуватили у зраді, наскочили і спересердя… відтяли голову. Сліпа лють починає братовбивчі війни – на деякий час реєстрові зціпили зуби і затаїли до нереєстрових злостиву зненавиду. Логіка останніх років підказувала: на чолі українського національного спротиву має стати єдиний командувач, а не два гетьмани й один народний отаман. Здоровий глузд підказував: ліпшої кандидатури на ту посаду, аніж Северин Наливайко, годі й шукати. Але…

Аби не посилювати козацьку опозицію, реєстрові звинуватили Наливайка в тому, що він завів повстанську ватагу в глухий кут в урочищі Солониця. Галасуючи, вони скинули Северина з гетьманства й обрали ватажком… полковника Стефана Кремпського. Креатура нового очільника обернулася компромісом, не принісши злагоди. Гетьманом полковника Кремпського назвали запорожці (нереєстрові), тоді як реєстрові та більша частина повстанців у таборі дотримувалися іншої думки.

Чвари посилювалися, розбрат переростав у збройні сутички. Гірко це казати вголос, але ми, українці, й досі свою можливу перемогу непомітно передаємо ворогові. Власними протиріччями. Своїми язиками та руками. Ніби діємо за принципом:

– Нехай чужий поцарює, аніж свій гетьманить.

*   *   *

Невдала для козаків Солоницька битва в урочищі тривала два тижні, із 26 травня до 7 червня 1596 р. Завбачливо похідний табір оточив себе глибоким ровом, чотирма рядами зв’язаних возів, а також земляним валом із виставленими на ньому гарматами. Щоразу козаки зустрічали каральний корпус залпами десятків стволів. Контратаки шляхти тривали і вдень, і вночі – повстанці відбивали усі спроби ворога заволодіти своєю фортецею.

Жага волі проти жаги помсти, вірність короні проти вірності народу.

Але у кожної медалі є й інший бік, у цієї він називався… пастка.

Укотре Северин Наливайко зажадав довести загалу, що історію творять незламні особистості, мужні герої. Зі своєю ватагою отаман кинувся в божевільну атаку. У такий спосіб сміливці прагнули пробити військові заслони та зробити коридор побратимам, аби всі живими вирвались із пастки. Не пощастило.

Зчинилася ще більша веремія, загримів залізний ланцюг кривавої помсти. І підняв брат руку на брата. У козацькому таборі впродовж двох днів смерті зазнали 200 повстанців. Захвилювалася громада, селяни і козаки, реєстрові й нереєстрові, чоловіки й жінки, діди і діти.

*   *   *

Вранці 28 травня (7 червня) 1596 р. козаки знову зібралися на Раду. І нікому вже несила було зупинити паніку. Зусюди лунало:

– Нам прийшла остання година!

– Невже ми всі тут помремо?

– Хтось має відповісти за людські страждання!

Юрба вимагає не тільки хліба та видовищ, але й – жертв. І своєю більшістю козацька Рада погодилися… видати полякам отамана Наливайка та інших очільників національного спротиву. Аби тільки поляки решту українців випустили живими. Розуміючи трагізм ситуації, Северин Наливайко зібрав прибічників і хотів вислизнути із вимушеного оточення. Не справдилися бажання.

Увесь Божий день гудів табір, а надвечір зчинилася справжня громадянська різанина.

Відстрілювався Наливайко від своїх колишніх побратимів. І тоді в таборі повстанців ударили в бубни та заграли в сурми, подаючи знак, що готові до перемовин. Гармидер почули ляхи, а польський гетьман коронний С.Жолкевський тільки-но збирався знову командувати загальний наступ. Останні чотири дні він обстрілював із великих гармат бунтівників, а власних жовнірів на смерть не пхав… І тут йому перемогу принесли на блюдці!

*   *   *

Втративши самовладдя, козацька громада взяла владу в свої руки: мовляв, усе буде, як вони хочуть! Пораненого Северина Наливайка, важкопораненого Матвія Шаулу з відірваною рукою, Сашка Шостака із шістьма пальцями на руках та ще кількох старшин зв’язаними притягли до Станіслава Жолкевського. Перемовники ганебно віддали головнокомандувачу польської армії всі гармати, хоругви та прапори. Йшли просто в пекло. Попереду гордо виступала угодовська старшина, ніби пишаючись вдало проведеною змовою проти України, змовою кожен за себе.

Пан Жолкевський сухо подякував підлабузникам та взявся закінчити роботу, доручену йому королем Сиґізмундом III: потопити повстання в крові. Попри обіцяну амністію беззбройним повстанцям, карателі вирізали більшість вояків. Коли частина українців почала відступати в степ, шляхта підступно заходилася їх винищувати. Лише тоді козаки та селяни збагнули – що накоїли. Знову згуртувалися, возами стали до бою, але без гармат, регулярним військам, у степу, важко чинити опір.

За одними відомостями, в таборі під Солоницею загинуло близько п’яти тисяч українців. А ось польський хроніст Йоахим Бєльський написав таке:

– Уздовж цілої милі чи більше труп лежав на трупі, бо всього у таборі з черню і з жінками їх було до десяти тисяч.

*   *   *

Отаману Наливайку та його спільникам завбачливо обрізали чуби – раптом вони зачаровані, закули в кайдани та відправили на Львів, а звідти – до Варшави. Десять місяців народні месники поневірялись у польських в’язницях, витримавши жахливі тортури. Северина пекли розпеченим залізом, тримали на морозі, морили голодом, не давали спати. А ще, змінюючи одне одного, довбуші били щодуху в литаври, доводячи в’язня до божевілля. У башті для тортур знущання тривали аж до відкриття Сейму, що мав визначили подальшу долю “царя Наливая”.

У рідкісні години, коли йому давали спокій, бранець не засинав, а… пиляв переданою йому пилкою кайдани. На жаль, сил і часу вирватися на волю отаману забракло.

Образ нескореного українського лицаря спочатку зацікавив… декабристів, а вже потім – Тараса Шевченка. Зокрема, Кіндратій Федорович Рилєєв (1795-1826), сам скараний на карк у числі п’яти мучеників Сенатської площі, у власній поемі “Наливайко” (1825) такою почув “Молитву” незборного отамана:

– Ты зришь, о Боже всемогущий! / Злодействам ляхов нет числа; / Как дуб, на теме гор растущий, / Тиранов дерзость возросла. / Я невиновен, Боже правый, / Когда здесь хлынет кровь рекой; / Войну воздвиг я не для славы, / Я поднял меч за край родной; / Ты лицемеров ненавидишь, / Ты грозно обличаешь их; / Ты с высоты небес святых / На дне морском песчинку видишь. / Ты проницаешь, мой творец, / В изгибы тайные сердец.

*   *   *

У день Святого Руфа, у день, коли все починає щосили рости і з землі рухатись угору, а саме 11 (21) квітня 1597 р., у першу п’ятницю по Великодню, – у Варшаві кати замордували незламного очільника селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. у Речі Посполитій, українського лицаря Северина Наливайка. У день Святого Руфа, коли, за іншою прикметою, не слід ступати до лісу, бо за давнини люди вірили, що на Руфа всяке гаддя вилазить, 21 квітня 1597 р., – у Варшаві диявольські створіння стратили козацького отамана Северина Наливайка.

Три версії героїчної загибелі Северина Наливайка зберегла людська пам’ять.

За першою з них, викладеною, як офіційна історія, польським хроністом Йоахимом Бєльським, під час Сейму у Варшаві спочатку козакові відтяли голову. Потім – тіло козацького ватажка четвертували, а кожну відсічену кінцівку, ніби сакральну жертву, вивісили на палях у різних місцях, на міських площах. Як літописець занотував, “рознесли члени на показ і поругання”.

Інший сучасник подій, Рафал (Рафаїл) Янчинський (Rafal Janchinski) наполягав, що “царя Наливая” спочатку вінчали розпеченим залізним обручем, наче короною, і замість трону глузливо посадили на мідну кобилу, наповнену розжареним вугіллям.

А ось за українською народною легендою, очільника повстанців живцем зварили на повільному вогні у череві бика, а задля страти спеціально викували з міді того бугая; щоправда, цю версію спростовував ще Михайло Грушевський.

Незаперечним залишається факт: до останнього подиху козацький отаман зберігав стійкість і мужність. Не випадково, народний герой Северин Наливайко став центральним персонажем багатьох пісень і дум. Так, відома поетеса Ліна Костенко в історичному романі у віршах “Маруся Чурай” (1979) таким побачила героя:

– Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка, / і та вже річка висохла на чверть, – / оце отут скрутили Наливайка / і віддали на мученицьку смерть. / Був молодий і гарний був на вроду, / І жив і вмер, як личить козаку. / За те, що він боровся за свободу, / Його спалили в мідному бику…

Із отаманом сталося те, що мало статися: не одного разу смерть зазирала йому в вічі, але й досі гілочка української калини вірно оберігає життя Северина Наливайка.

*   *   *

Оповідь нехай урізноманітнить інший уривок із поеми “Наливайко” (1825), яку створив скараний на карк декабрист, 30-річний Кіндратій Рилєєв. Той фрагмент називається “Сон Жолкевського ”, або, як тобі спиться, кате:

– Над ним летает чудный сон: / В Варшаве площадь видит он; / На ней костер стоит, чернея; / В средине столб; палач, бледнея, / Кого-то в саване влечет; / Вослед ему народ толпами / Из улиц медленно идет / И головы свои несет / Окровавленными руками, / Подняв их страшно над плечами. / Вот неизвестный с палачом / К костру подходит без боязни; / Взошли… безмолвие кругом… / Вот хладный исполнитель казни / Его к столбу уж привязал, / Зажег костер, костер вспылал, / И над высокими домами / Понесся черный дым клубами. / Вдруг в небесах раздался глас: / “Свершилось все… на вас, на вас / Страдальца кровь и вопль проклятий. / Погиб, но он погиб за братии” / Народ ужасно застонал, / Кругом костра толпиться стал / И, головы бросая в пламень, / Назад в стенании бежал / И упадал на хладный камень. / Все тихо… Только кровь шумит… / Во сне Жолкевский страшно стонет, / Трепещет, молится… вдруг зрит, / Что он в волнах кровавых тонет. / Душа невольно обмерла; / Сон отлетел: в шатре лишь мгла, / Но он, но он еще не знает, / Что в крупных каплях упадает – / Иль кровь, иль пот с его чела.

*   *   *

Недорікувато закінчувати оповідь про героїв плачами.

Не лише в рай веде мужність, хоробрість веде на волю. Не тільки вистояв у Солоницькій битві, але й живим, щільними лавами у бік Задніпров’я пішов згуртований полк запорожців – найбільш організованих і підготовлених вояків. Під орудою гетьмана повстанського війська Стефана Кремпського добірне військо українських лицарів зуміло пробитися крізь окупаційний корпус та поскакати в рятівний степ. І налічувала ватага та півтори тисячі шабель – так, незначна частина повстанського війська, але із нею в Україну рухалася надія.

За однією з версій, йдучи походом, С.Кремпський випадково натрапив на кошового отамана Каспара Підвисоцького. Із невеликим загоном на 500 шабель месник-шляхтич з місяць тому підійшов по Дніпру на дев’яти чайках із легкими гарматами і стояв напроти гирла Сули (тепер ті місця затоплені Кременчуцьким водоймищем). Допомогти повстанцям, заблокованим у таборі, він не міг. Але саме козацька флотилія два тижні Солоницької битви активно діяла в тилу ляхів: обстрілювала ворожий табір, відтягувала значні сили карателів, вивозила поранених.

Об’єднавшись із боєздатною флотилією кошового отамана Підвисоцького, кіннотники гетьмана Кремпського відчули себе впевненіше. Підтримувані гарматами з чайок, козацькі сотні стали більш боєздатними. Дорогою погромивши польські маєтки та військові залоги, двома загонами, човнами і конями, вони повернулися на Січ, де, за твердженням хроніста Йоахима Бєльського, їх зустріло якихось “п’ятисот вояків”. Захищатися Лівобережжю таким незначним гарнізоном було неможливо. Крім того, це могло спровокувати й напад на Україну або ляхів, або кримчаків. Отож повернення на Запоріжжя майже двотисячного війська різко змінило розстановку сил. І вони продовжили писати історію українського лицарства.

…Коли у липні 1596 р. козацька розвідка вивідала, що кримський хан готує похід на Угорщину, у Варшаві негайно зажадали більш ґрунтовних відомостей. Тоді Каспар Підвисоцький на чолі бойової сотні захопив у полон… бусурманського офіцера, якого особисто приставив для допиту.

Уявляєте, яким сміливцем залишався один із керівників щойно придушеного козацько-селянського повстання? Їхати із полоненим до самої Варшави, де у ті місяці тортурам піддавали Северина Наливайка і Матвія Шаулу?

Але то вже, як-то кажуть, зовсім інша історія.

*   *   *

Чи залишив рід Северина Наливайка славетних нащадків?

Так, ви лише тримайтеся.

Російський філософ, винахідник, шкільний учитель, основоположник теоретичної космонавтики Костянтин Едуардович Ціолковський (1857-1935) походив з польського дворянського роду Ціолковських (Ciołkowski) герба Ястржембец і був представником дев’ятого покоління. Перша згадка про належність тієї фамілії до дворянського стану належить до 1697 р. За сімейними переказами, рід Ціолковських вів генеалогію від славетного українського отамана Северина Наливайка, керівника селянсько-козацького повстання на Україні XVI століття.

Відповідаючи на запитання, яким чином козацький рід став дворянським, дослідник творчості і біографії К.Е.Ціолковського Сергій Самойлович стверджував: нащадки Наливайка були заслані в Плоцьке воєводство, де породичались із дворянської родиною та прийняли їхнє прізвище – Ціолковський, яке нібито походило від назви села Ціолкове (тобто Телятникове, польською мовою – Ciołkowo).

Документально доведено, що засновником роду Ціолковських став якийсь Клорґ (Klorg), у якого був син Мацей (Maciey, у сучасній польській орфографії – Maciej). У свою чергу, він мав трьох синів: Станіслава, Якова (Якуб, Jakub) і Валеріана, які після смерті батька стали власниками селищ Велике Ціолкове, Мале Ціолкове і Снігове. У збереженому протоколі записано, що поміщики Плоцького воєводства брати Ціолковські брали участь в обранні польського короля Августа Сильного в 1697 р. І останнє: Костянтин Едуардович – нащадок середнього сина Мацея Ціолковського – Якова.

І на завершення теми скажу таке: наприкінці XVIII століття рід Ціолковських геть збіднів. Власне, в умовах глибокої політичної кризи і насильницького поділу Речі Посполитої важкі часи переживало все польське дворянство. У 1777-му році, тобто через п’ять років після першого поділу Польщі, прадід К.Е.Ціолковського Томаш (Tomasz Adam) продав маєток Велике Ціолкове та помандрував на Правобережну Україну: спочатку – до Бердичівського повіту Київського воєводства, потім – в Житомирський повіт Волинської губернії, де став… Іґнатієм Фомічем. Багато майбутніх нащадків роду збіднілих шляхтичів обіймали невеликі посади в судових колегіях. Не маючи жодних істотних привілеїв від свого дворянства, на тривалий час вони навіть забули про свій стан і герб.

Олександр Рудяченко

 

book2

Бажаєте прочитати твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?

Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.

Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.

 

Приємного прочитання!

 

 

Основні дати життя і діяльності Костянтина Едуардовича Ціолковського

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

 

Ціолковський - вчитель Калузького єпархіального жіночого училища в 1908-1909 навчальному році. Фотографія відновлена ​​та розцвічена за допомогою сучасних технологій. Джерело цифрової копії оригінальної чорно-білої фотографії: Wikimedia Commons (Public Domain). Відновлена ​​та колоризована версія фотографії. Цифрова реставрація & колорізація: Mykola Krasnostup.

 

1857 р. — 17(5) вересня в селі Іжевському Спаського повіту Рязанської губернії в сім’ї лісничого Едуарда Ігнатійовича Ціолковського і його дружини Марії Іванівни Ціолковської, уродженої Юмашевої, народився син – Костянтин Едуардович Ціолковський.
1858 р. Переїзд сім’ї Ціолковських до Рязані.
1867–1868 рр. Взимку часткова втрата слуху після перенесеної скарлатини.
1868–1873 рр. Життя у В’ятці. З 1869 по 1873 рік навчання у Вятській гімназії.
1873–1876 рр. Життя в Москві та самоосвіта.
1876–1878 рр. Життя у В’ятці. Робота репетитором.
1978 р. Переїзд сім’ї Ціолковських до Рязані.
1979 р. Складання екстерном іспиту на звання вчителя повітових училищ.
1880–1892 рр. Життя в Боровську. Викладання арифметики та геометрії в повітовому училищі. У 1880 році одруження з Варварою Євграфівною Соколовою.
1880–1892 рр. Роботи: “Теорія газів”, “Тривалість променевипускання Сонця”, “Механіка організму, що подібно змінюється”
1883 р. Робота “Вільний простір”.
1885 р. Початок роботи над рукописом “Теорія і дослід аеростата”.
1886 р. Знайомство з винахідником у галузі телефонії П. М. Голубицьким.
1887 р. Поїздка до Москви з доповіддю про металевий керований аеростат на засіданні “Товариства любителів природознавства” і знайомство з професором О.Г.Столетовим.
1891 р. Перші друковані роботи: “Тиск рідини на площину, що рівномірно рухається в ній,”, “Як вберегти тендітні й ніжні речі від поштовхів і ударів”.
1892 р. Перша друкована робота про дирижаблі: “Аеростат металевий, керований”. У лютому переїзд до Калуги. Викладання арифметики і геометрії в повітовому училищі (1892-1900).
1893 р. Публікація робіт: “Аеростат металевий, керований” (вип. 2), “Тяжіння як найголовніше джерело світової енергії”, фантастичної повісті “На Місяці”.
1894 р. Публікація роботи: “Аероплан або птахоподібна (авіаційна) літальна машина”.
1895 р. Науково-фантастичний твір “Мрії про Землю і небо та ефекти всесвітнього тяжіння”.
1896 р. Початок роботи над науково-фантастичною повістю “Поза Землею” та “Дослідженням світових просторів реактивними приладами”.
1897 р., 10 травня. Вивів основні формули для руху ракети як у середовищі без дії зовнішніх сил, так і в однорідному полі тяжіння Землі.
1897 р. Створення аеродинамічної труби.
1898 р. Остаточне оформлення за допомогою математичних розрахунків думки про ракету як реактивний прилад для дослідження світових просторів. Публікація робіт: “Просте вчення про повітряний корабель і його побудову”, “Тиск повітря на поверхні, введені в штучний повітряний потік”.
1899–1918 рр. Викладання в Калузькому жіночому єпархіальному училищі.
1903 р. Публікація в журналі “Научное обозрение”, № 5 роботи “Исследование мировых пространств реактивными приборами (ч. I)”.
1904 р. Купівля будинку на Коровінській вулиці (з 1936 року в цій будівлі відкрито меморіальний Будинок-музей К. Е. Ціолковського).
1905–1908 рр. Публікація роботи “Аеростат і аероплан”.
1911–1912 рр. Публікація другої частини роботи “Дослідження світових просторів реактивними приладами” в журналі “Вісник повітроплавання”.
1914 р. Участь у роботі III Всеросійського Повітроплавного з’їзду в Петербурзі. Виступ на з’їзді з доповіддю “Про металевий аеронат”. Публікація робіт: “Другий початок термодинаміки”, “Дослідження світових просторів реактивними приладами” (додаток до 1 і 2 частин праці тієї ж назви).
1916 р. Публікація праці “Горе і геній”.
1916–1917 рр. Викладання в Калузькому вищому початковому училищі.
1918 р. Обрання членом-змагачем Соціалістичної Академії суспільних наук. Перше друковане видання за радянської влади науково-фантастичної повісті “Поза Землею”.
1918–1921 рр. Викладання в Калузькій 6-ій Радянській єдиній трудовій школі.
1919 р. Обрання почесним членом Російського Товариства любителів світознавства (РТЛМ). Публікація роботи “Кінетична теорія світла”.
1920 р. Публікація роботи “Багатства Всесвіту”.
1921 р. Постанова Ради Народних Комісарів РРФСР про призначення посиленої довічної пенсії. Вступ до членів Асоціації натуралістів (АССНАТ союзу самоучок). Робота консультантом з технічних питань у Калузькому губраднаргоспі (до квітня 1922 року).
1922–1924 рр. Будівництво моделі № 3 металевого дирижабля системи Ціолковського на кошти Науково-технічного Комітету ДУАВ повітряно-флоту Республіки.
1924 р. Обрання почесним професором Військово-повітряної Академії ім. М. Є. Жуковського. М. Є. Жуковського. Публікація роботи “Ракета в космічний простір”.
1925 р. 3 травня Диспут про металевий дирижабль Ціолковського в Політехнічному музеї (Москва). 16 травня – розгляд проєкту металевого дирижабля на засіданні Бюро з’їздів Держплану з вивчення продуктивних сил.
1925 р. Публікація робіт: “Монізм Всесвіту” і “Утворення сонячних систем”.
1926 р. Участь в обговоренні проєкту металевого дирижабля у великій залі Московського Державного університету. Перевидання роботи 1903 і 1911 рр. “Дослідження світових просторів реактивними приладами” з деякими змінами і доповненнями.
1927 р. Країна широко відзначила 70-річний ювілей ученого. Публікація праць: “Опір повітря і швидкий поїзд”, “Космічна ракета. Дослідна підготовка”, “Видані праці К. Е. Ціолковського”. Участь у Першій Світовій виставці моделей міжпланетних апаратів і механізмів у Москві.
1929 р. Публікація робіт: “Космічні ракетні поїзди”, “Рослина майбутнього. Тварина Космосу. Самозародження”, “Цілі зореплавання”, “Сучасний стан Землі”, “Новий аероплан. За атмосферою Землі. Реактивний двигун”.
1932 р. Всенародне вшанування К. Е. Ціолковського у зв’язку з 75-річчям від дня народження. Нагородження орденом Трудового Червоного Прапора. Опублікування роботи “Стратоплан напівреактивний”.
1935 р. Написання автобіографії “Риси з мого життя”. Виступ по радіо в день 1 травня.
19 вересня 1935 р. Смерть К. Е. Ціолковського 19 вересня о 22 годині 34 хвилини.

Варіанти написання імені, прізвища та по батькові Костянтина Едуардовича Ціолковського різними мовами світу

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

 

Ціолковський - вчитель Калузького єпархіального жіночого училища в 1908-1909 навчальному році. Фотографія відновлена ​​та розцвічена за допомогою сучасних технологій. Джерело цифрової копії оригінальної чорно-білої фотографії: Wikimedia Commons (Public Domain). Відновлена ​​та колоризована версія фотографії. Цифрова реставрація & колорізація: Mykola Krasnostup.

 


Англійська (English): Tsiolkovsky, Konstantin Tsiolkovsky, Konstantin Eduardovich Tsiolkovsky, K. E. Tsiolkovsky;
Арабська: قسطنطين تسيولكوفسكي، أوكونستانتين تسيولكوفسكي;
Білоруська (Беларуская): Цыялкоўскі, Канстанцін Цыялкоўскі, Канстанцін Эдуардавіч Цыялкоўскі;
Вірменська (Հայերեն): Կոնստանտին Ցիոլկովսկի;
Грецька (Ελληνικά): Τσιολκόφσκι, Κονσταντίν Τσιολκόφσκι, Κονσταντίν Εντουάρντοβιτς Τσιολκόφσκι;
Грузинська (ქართული): კონსტანტინე ციოლკოვსკი;
Есперанто: Ciolkovskij, Konstantin Ciolkovskij, Konstantin Eduardoviĉ Ciolkovskij;
Іврит: קונסטנטין אדוארדוביץ’ ציולקובסקי;
Італійська (Italiano): Ciolkovskij, Konstantin Ciolkovskij, Konstantin Ėduardovič Ciolkovskij;
Китайська спрощена (中文, 简体): 齐奥尔科夫斯基、康斯坦丁·齐奥尔科夫斯基、康斯坦丁·爱德华多维奇·齐奥尔科夫斯基;
Китайська традиційна (中文, 簡體): 齊奧爾科夫斯基、康斯坦丁·齊奧爾科夫斯基、康斯坦丁·愛德華多維奇·齊奧爾科夫斯基;
Корейська (한국어): 콘스탄틴 치올콥스키, 콘스탄틴 예두아르도비치 치올콥스키;
Німецька (Deutsch): Ziolkowski, Konstantin Ziolkowski, Konstantin Eduardowitsch Ziolkowski;
Перська: کنستانتین تسیولکوفسکی;
Польська (Polski): Ciołkowski, Konstantin Ciołkowski, Konstanty Ciołkowski, Konstantin Eduardowicz Ciołkowski, Konstanty Ciołkowski;
Російська (Русский): Циолковский, Константин Циолковский, Константин Эдуардович Циолковский, К. Э. Циолковский;
Румунська (Română): Țiolkovski, Konstantin Țiolkovski, Konstantin Eduardovici Țiolkovski;
Турецька (Türkçe): Tsiolkovskiy, Konstantin Tsiolkovskiy, Konstantin Eduardoviç Tsiolkovskiy;
Угорська (Magyar): Ciolkovszkij, Konsztantyin Ciolkovszkij, Konsztantyin Eduardovics Ciolkovszkij;
Українська: Ціолковський, Костянтин Ціолковський, Костянтин Едуардович Ціолковський, К. Е. Ціолковський;
Французька (Français): Tsiolkovski, Constantin Tsiolkovski, Constantin Édouardovitch Tsiolkovski;
Японська (日本語): ツィオルコフスキー, コンスタンチン・ツィオルコフスキー, コンスタンチン・エドゥアルドヴィチ・ツィオルコフスキー;

Помилкові варіанти написання: Циалковский, Сиалковский, Сиолковский, Циалковський, Ціалковський, Tsiolkovskiy, Tsiolkovskii, Циолковски, Tziolkowsky, Ciolkowsky,

Маловідомі факти про Костянтина Едуардовича Ціолковського

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

 

Маловідомі факти про Костянтина Едуардовича Ціолковського


 

Додаткові матеріали за темою: Біографія Ціолковського Костянтина Едуардовича

Маловідомі факти
про Костянтина Едуардовича Ціолковського

Друкується за статтею “Дворянин у міщанстві: ким був за національністю Ціолковський та інші маловідомі факти” (рос.). Опублікована 19 червня 2019 року на сайті dzen.ru

Костянтин Едуардович Ціолковський – не тільки вчений, який значно випередив свій час (та й наш теж), а й украй неординарна особистість. Науковець зі світовим ім’ям, про якого начебто мало б бути відомо все, насправді мав безліч секретів, про які широкому загалу невідомо й досі.

 

Син поляка і татарки

Почати з того, що великий російський і радянський учений К.Е. Ціолковський (1857-1935) був не зовсім росіянином, вірніше, навіть зовсім не росіянином. Як не росіянином і навіть не українцем був ще один «космічний» учений, який походив із Полтавщини і суттєво випередив свою епоху, – Кондратюк, який описав теорію міжпланетних сполучень. Значну частину життя він прожив за чужим паспортом, будучи сином єврея та німецької баронеси.

Але повернемося до Ціолковського. По батьківській лінії він походив зі збіднілого польського дворянського роду – Ciołkowski (польською). За родинним переказом, рід Ціолковських вівся від українського козака Северина Наливайка, керівника повстання XVI століття. Ймовірно, нащадки Наливайка були заслані в Плоцьке воєводство, де поріднилися з дворянським родом Ціолковських.

Перша згадка про приналежність Ціолковських до дворянського стану відноситься до 1697 року. Засновником роду був якийсь Мацей, який залишив своїм трьом синам у спадок селища Велике Целкове (Телятникове), Мале Целкове і Снігове. Незабаром після першого поділу Речі Посполитої, 1777 року, прадід К. Е. Ціолковського Томаш (Фома) продав маєток Велике Цилкове та переселився до Бердичівського повіту Київського воєводства, а потім – до Житомирського повіту Волинської губернії. Фактично Ціолковські втратили свій дворянський титул, але 1834 року дід К. Е. Ціолковського, Ігнатій Хомич, повернув собі і своїм нащадкам дворянське звання. Ціолковські згадали і про свій герб – Яструбець (Ястшембець, Ястрешембець), що має дуже давнє походження.

 

Герб Ціолковських

 

Батько майбутнього вченого, Едуард Гнатович (1820-1881), народився недалеко від Рівного на заході України і здобув непогану освіту в Санкт-Петербурзі. Але, судячи зі спогадів його великого сина, кар’єра його йшла радше вниз, ніж угору. Батько К.Е. Ціолковського служив лісничим у віддалених губерніях Російської імперії, і на те були свої вагомі причини. Як польський патріот він співчував польському народно-визвольному руху і не раз приймав у себе вдома його активних діячів. Хоча сам Е.І. Ціолковський не вживав жодних дій для повалення російського самодержавства або здобуття Польщею незалежності, доноси сусідів і охранка «працювали добре».

Мати К.Е. Ціолковського – Марія Іванівна Юмашева (1829-1870) походила з татарського роду, представники якого за Івана Грозного переселилися в район Пскова. Батьки Марії Іванівни були касимовськими татарами, які жили на території Рязанської губернії. Вони мали чин дрібнопомісних дворян і володіли бондарною та кошиковою майстернями.

Батьки К.Е. Ціолковського зустрілися, одружилися і народили свого великого сина в селі Іжевське недалеко від Рязані, де вони проживали в 1849-1860 роках. Едуарда Гнатовича направили туди по службі, а Марія Іванівна потрапила туди з Касимова, також розташованого недалеко від Рязані.

У 9 років хлопчик Костя, катаючись на санчатах, застудився і захворів на скарлатину. Унаслідок ускладнення він на все життя частково втратив слух. Ця подія зіграла величезну роль у його житті: втративши нормальне спілкування з оточуючими, Костя занурився у внутрішній світ власних досліджень. 1868 року Едуард Гнатович був змушений через роботу переїхати разом із сім’єю до В’ятки, де вони прожили кілька років, перш ніж повернутися до Рязані.

У Рязані Костянтин, який вже подорослішав, вщент посварився з батьком: розбираючи мікроскоп Едуарда Гнатовича, він загубив одне зі стекол і нічого не сказав про зникнення. Батько дав мікроскоп на деякий час знайомому, а коли той повернув його, звинуватив у зникненні знайомого. Коли все з’ясувалося, батько і син Ціолковські посварилися аж до того, що Костянтин з’їхав від батьків і зняв кімнату на гроші від приватних уроків у якогось Палкіна. Характерно, що той був поляком, який нещодавно повернувся із заслання із Сибіру.

 

Особисте і сімейне життя

На широко відомих сімейних фотографіях К.Е. Ціолковського з його власною сім’єю ми бачимо, що його дружиною була неприваблива і, скоріше за все, малограмотна жінка – явно не типаж Склодовської-Кюрі – жінки, яка могла не лише скласти гідну партію чоловіку-дворянину, а й допомагати йому в його наукових пошуках. Варвара Євграфівна Соколова (1857-1940) була донькою одного вдівця, який жив на околиці Боровська, куди Костянтин приїхав як учитель 1880 року. Соколов здав житло молодому вчителеві, а той одружився з його донькою: посагу Ціолковський за нареченою ніякого не взяв, весілля не було, вінчання не афішувалося.

Костянтин Едуардович дотримувався тих поглядів, що дружина потрібна тільки для народження дітей: тільки в Боровську в Ціолковських народилося четверо дітей: Любов (1881) і сини Ігнатій (1883), Олександр (1885) та Іван (1888). Ціолковські жили бідно, але, за словами самого вченого, «в латках не ходили і ніколи не голодували». Більшу частину своєї платні Костянтин Едуардович витрачав на книжки, фізичні та хімічні прилади, інструменти, реактиви.

В автобіографії «Риси мого життя» Ціолковський так описував свій вибір дружини: «Настав час було одружуватися, і я одружився з нею без любові, сподіваючись, що така дружина не буде мною крутити, буде працювати й не завадить мені робити те саме. Ця надія цілком виправдалася. Вінчатися ми ходили за чотири версти, пішки, не вбиралися, до церкви нікого не пускали. Повернулися – і ніхто про наш шлюб нічого не знав».

Але, як часто буває, такому цинічному ставленню до шлюбу передував крах романтичних надій на справжнє кохання. У 17 років юний Костянтин, відправлений до Москви на навчання, на гроші батька винаймав кімнату в прачки «в будинку відомого мільйонера Ц». Дочка цього мільйонера зацікавилася Костянтином, і вони стали листуватися протягом кількох місяців, поки батьки дівчини не знайшли листа, а її батько заборонив підтримувати зв’язок.

Воно й зрозуміло, сам Ціолковський так згадував про своє життя в столиці: «Крім води і чорного хліба у мене тоді нічого не було. Кожні три дні я ходив у булочну і купував там на 9 копійок хліба. Таким чином, я проживав на місяць 90 копійок». Костянтин пересувався Москвою тільки пішки, а всі гроші витрачав на книжки, прилади та хімічні препарати. Справедливості заради, варто зазначити, що своїй ненависній дружині Ціолковський згодом не зраджував (хоча серед його учениць було достатньо прихильниць його таланту), тож остаточним циніком назвати його важко, скоріше, це романтик-ідеаліст, який розчарувався.

Загалом Ціолковські прожили в Боровську 12 років, протягом яких Костянтин Едуардович розробляв металевий керований аеростат (тобто дирижабль), детально описаний із кресленнями в книзі «Теорія і дослід аеростата, що має в горизонтальному напрямку подовжену форму» (1885-1886). Також у Боровську було написано статтю «Тривалість променевипускання Сонця» (1883), у якій Ціолковський описував механізм дії зірки та час життя Сонця.

 

Геній і стукачі

У нашій країні що в період Російської імперії, що в епоху СРСР, що зараз завжди було розвинене стукацтво заздрісних і недалеких громадян на більш обдарованих колег. Наприклад, 1919 року за доносом чекісти притягли Ціолковського з Калуги, де він тоді жив, на Луб’янку, проте за нього заступилася якась високопоставлена особа. Але стукали на нього і набагато раніше.

Товариші по службі в Боровську двічі доносили на Костянтина Директору народних училищ Калузької губернії Д. С. Унковському за його висловлювання про релігію. Після першого доносу надійшов запит про благонадійність Ціолковського. За нього поручилися майбутній тесть Євграф Єгорович і доглядач училища Толмачов. Другий донос надійшов за його наступника Філліпова, який негативно ставився до Ціолковського.

Сталася вкрай неприємна історія, яка цілком могла б мати місце і в сьогоднішній Росії. Ось так її описував сам учений у своїй автобіографії «Риси мого життя»:

«Я дуже захоплювався натуральною філософією. Доводив товаришам, що Христос був тільки доброю і розумною людиною, інакше він не говорив би такі речі: «Той, хто розуміє мене, може робити те саме, що і я, і навіть більше». Головне, не його заклинання, лікування і «чудеса», а його філософія. Донесли в Калугу директору. Директор викликає до себе для пояснень. Позичив грошей, поїхав. Начальник опинився на дачі. Вирушив на дачу. Вийшов добродушний дідок і попросив мене почекати, поки він викупається. «Візник не хоче чекати», – сказав я.

Затьмарився директор, і стався такий між нами діалог.

– Ви мене викликаєте, а коштів на поїздку в мене немає…

– Куди ж ви діваєте свою платню?

– Я більшу частину її витрачаю на фізичні та хімічні прилади, купую книжки, роблю досліди…

– Нічого цього вам не потрібно… Чи правда, що ви при свідках говорили про Христа те-то і те-то?

– Правда, але ж це є в євангелії Івана.

– Нісенітниця, такого тексту немає і бути не може!.. Чи маєте ви статки?

– Нічого не маю.

– Як же ви – жебрак наважуєтеся говорити такі речі!..

Я мусив обіцяти не повторювати моїх «помилок» і тільки завдяки цьому лишився на місці… щоб працювати».

У цій історії є все, що оточує нас і сьогодні: хамське й цинічне ставлення до вчених і вчителів – «жебраків» і «невдах», стоїцизм і самопожертва цих самих «жебраків» в ім’я науки й освіти, невігластво та нетерпимість начальства до інакомислення, заздрість і стукацтво колег та інше.

 

Не мета, а засоби

Широко відомі теоретичні та прикладні роботи Ціолковського у сфері аеродинаміки, літако- і ракетобудування, яких на той момент фактично ще не було. Він створив у себе вдома першу в Росії аеродинамічну лабораторію, зробив продувки найпростіших моделей і визначив коефіцієнт опору кулі, пластинки, циліндра, конуса та інших тіл. Його роботи лягли в основу праць батька російської авіації – М. Є. Жуковського. Ціолковський також створив схеми газотурбінного двигуна і поїзда на повітряній подушці.

Також учений запропонував для майбутнього ракетобудування старт ракети з естакади, можливі види пального для неї, газові рулі для управління польотом ракети, використання компонентів пального для охолодження зовнішньої оболонки космічного апарата (під час входу в атмосферу Землі), схему шлюзу для виходу у відкритий космос, схему орбітальної станції із працівниками, які постійно працюють в умовах невагомості та інше.

Також учений запропонував для майбутнього ракетобудування старт ракети з естакади, можливі види пального для неї, газові рулі для управління польотом ракети, використання компонентів пального для охолодження зовнішньої оболонки космічного апарата (під час входу в атмосферу Землі), схему шлюзу для виходу у відкритий космос, схему орбітальної станції із працівниками, які постійно працюють в умовах невагомості та інше.

Переклад на українську мову © Микола Красноступ

 

book2

Бажаєте прочитати твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?

Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.

Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.

 

Приємного прочитання!

 

 

“Ціолковський. Його життя, винаходи та наукові праці.”

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

 

Перельман Яков Ісідорович

“Ціолковський. Його життя, винаходи та наукові праці”

 

 

book2

Бажаєте прочитати інші твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?

Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.

Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.

Приємного прочитання!

 

“На місяці”

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

Костянтин Едуардович Ціолковський

“На місяці”. Фантастична повість

 

 

ЧИ МОЖНА ПЕРЕЛЕТІТИ НА МІСЯЦЬ?

І

У цім оповіданні мовиться про те, що трапилося б із людьми, якби вони опинилися на Місяці. Звісно, пригоди цих людей вигадані — усе діялось уві сні. Читаючи оповідання, ви певне й самі помітите подекуди такі недоречності, які, коли б вони відбувалися насправжки, мусили б чимало спантеличити дієвих осіб в оповіданні. Проте, не думайте, що коли це все сон, то й усе в нім неправдиве. Ні, те, що оповідається про самий Місяць, про будову його поверхні та про умови життя на нім — все це безперечно правдиве, і ви можете сміливо цьому вірити. Неправдиві лише деякі дрібниці, що їхня неприродність сама впадає в око. Оповідачеві довелося розповідати своє оповідання, як сон, — інакше він не міг би перенести своїх героїв на Місяць і примусити їх блукати по його поверхні, хоч там нема повітря й нічим дихати.

А справді, жадна людина ще не побувала на Місяці. На літаку або дирижаблі до нього не долетіти. Між Землею та Місяцем лежить чотириста тисяч кілометрів зовсім порожнього простору, де немає ні повіту, ані найменших слідів будь-якого іншого газу. А хіба можна рухатися на дирижаблі або літаку в абсолютній порожнечі? Адже дирижабль не падає лише тому, що його підтримує повітря; він власне плаває в повітрі так самісінько, як плаває в океані підводний човен. Літак — той спирається на повітря своїми «підтримними площинами», які ми часто неправильно звемо його крилами (неправильно, бо крилами махають, а літак ними не махає).
Отже, літак та дирижабль — непридатні до подорожі на Місяць. Якщо потрібно було б приставити на Місяць не людину, а якусь неживу річ, то на це здалася б гармата. Вам здається, що ми не зможемо колись закинути гарматня на Місяць? Це вам так здається, бо ніхто ще не бачив, щоб кинута вгору річ та не впала назад на Землю. Та зараз ви зрозумієте, що думка закинути гарматень на Місяць — не безглузда.

Уявіть собі, що ви стоїте на верховині високої гори, біля гармати, поставленої без нахилу. З гармати стріляють гарматнями, шляхи гарматнів, звичайно, викривляються до землі й, нарешті, упираються в неї. Що з більшою швидкістю вилітає гарматень, то далі він залітає, отож і далі лежить та точка, де шлях гарматня зустрічає поверхню землі. Ви можете тепер уявити собі таку швидкість гарматня, за якої кривина його шляху стає однаковою з кривиною земної поверхні. Такий гарматень летітиме ввесь час на однаковій віддалі від землі й ніде з нею не стрінеться.

Інакше сказати, такий гарматень повік кружлятиме навколо земної кулі, ніби якийсь малесенький місяць, тільки багато швидше. За якої швидкости це станеться, можна вирахувати заздалегідь. Обчислення показують, що гарматень безупинно кружлятиме коло Землі тоді, коли його кинуто із швидкістю 8 кілометрів на секунду.

А що станеться з гарматнем, якщо кинути його ще швидше? Як він летітиме за швидкости 9 або 10 кілометрів на секунду? Тоді він полетить не кружка, а витягненою замкненою лінією, що біжить далеко від Землі вглиб небесних просторів — тим далі, що більша швидкість. Уже за швидкости 11 кілометрів на секунду гарматень відлітає на таку відстань, як до Місяця, а ще за більшої швидкости може досягти якої хочете планети.

Теперішні гармати ще далеко не досягли цієї швидкости. Гарматні найдалекострільніших гармат вилітають із швидкістю 13/4 кілометра на секунду. Тому ми не можемо ще «стріляти в Місяць», але дуже можливо, що зможемо зробити це в майбутньому. Чого не можна здійснити сьогодні, може пощастить зробити завтра.

Та коли можна сподіватися кинути колись гарматень на Місяць, то чи не можна зробити всередині такого гарматня каюти для людини? Це можна б зробити, та тут ось ще яка справа: чи видержить людина постріл? Виявляється, що ніколи не видержить. Людину, посаджену всередину гарматня, так само ударить, як і тоді, коли б вона стояла перед горлом гармати й гарматень полетів би на неї. Не забувайте, що такий гарматень летить ще й багато скорше за найшвидші теперішні гарматні. Тут ніякі мудрування не допоможуть. Вилетіти живим з гармати на Місяць — річ неможлива.

Дехто з вас може скаже, що в цирках показують людину, якою стріляють із гармати, і вона лишається живою. Але ця циркова гармата не справжня. Людина в циркові вилітає з гармати не від вибуху пороху, а від спуску тугої пружини; дим з гармати, що ви бачите, роблять навмисне, щоб схоже було на справжню гармату; це зовсім не дим від пострілу. Із справжньої гармати людина живою не вилетить.

Отже, і гармата не в силі допомогти дістатися ніби до Місяця, хоч вона й могла б закинути туди неживу річ. Здається, ніби нема жадного способу здійснити таку подорож. Довго думали, що людям ніколи не пощастить не тільки полетіти на Місяць, а навіть вилетіти за нашу атмосферу. А проте, спосіб це зробити знайдено, — знайшла його та сама людина, що написала подане далі оповідання. Це оповідання написане давно (1887 р.), а через 15 років упертих роздумів автор оповідання вигадав спосіб долетіти до Місяця й вернутися назад не тільки уві сні, а й справді. Що це за спосіб — зараз з’ясуємо.

II

Машина літати на Місяць і на планети — «зореліт» — не буде схожа ні на літака, ні на дирижабль, ні навіть на гармату. Зореліт найбільше схожий буде на ракету. Багатьом із вас, мабуть, доводилося бачити ракету, що гарно знімалася догори на тлі нічного неба. Знаєте, чому вона летить?

Ракета — це рурка, начинена порохом, з одного кінця закрита, а з другого відкрита. Порох з відкритого краю запалюють, тримаючи ракету цим кінцем донизу. Дим густим і струмком витікає вниз, а сама ракета летить угору. Не думайте, що ракета летить угору, відштовхуючись цим струмком диму від навколишнього повітря. Ні, вона полетіла б і тоді, коли б навколо зовсім не було повітря. Причина руху ракети інша: ракету підштовхує той газ, що втворюється всередині її; цей газ в один бік витікає вільно, а в другий бік, де немає виходу, — тисне. Тут відбувається те саме, що і й при пострілі з рушниці: стиснутий газ, що утворюється підчас вибуху порохового набою, викидає кулю в один бік і разом з тим відштовхує рушницю в другий бік. Тому огнепальна зброя дуже «відбиває» при пострілі. Завдяки цьому «відбоєві» ракета летить угору. Повітря для її польоту зовсім не потрібне; вона б так само летіла й там, де немає повітря.

Ось чому ракета може здатися для польотів за атмосферу. Уявіть собі величезну ракету — десятки метрів завдовжки й відповідної грубини; у ній є каюта для людей, впоряджена так, що люди з неї можуть керувати горінням вибухової речовини, як машиніст керує горінням вугілля в паротязі. Якщо вибухові речовини ракети згорятимуть поступово, ракета зніматиметься плавко, без різких струсів та поривів. А тимчасом швидкість її збільшуватиметься ввесь час, доки триватимуть вибухи; коли буде достатній запас «палива», ракета зможе, як показують обрахунки, за досить короткий термін дійти будь-якої швидкости. Довівши швидкість до 11 кілометрів на секунду, люди зможуть, як ми вже знаємо, вилетіти за атмосферу й долетіти до Місяця.

Отож, у ракеті не буде такого навального наростання швидкости, як то буває з гарматнем, що так згубно впливає на все живе. Своєї величезної кінцевої швидкости ракета набуває плавко й поступово, без жадної небезпеки для її пасажирів. Друга визначна прикмета ракетного зорельота та, що пасажири зможуть керувати його польотом у порожнечі світового простору: примусити його летіти швидше, повільніше, зупинятися, повертати, летіти назад або в бік. Для цього всього треба лише мати достатній запас вибухових речовин.

Вибухової речовини зорельотові доведеться нести з собою дуже багато, і в цьому одна з перешкод, що заважають нам збудувати зореліт сьогодні ж. Щоб перелетіти на Місяць, потрібний запас вибухових речовин (як показують обрахунки), що багато більше важитиме за вагу ненабитої ракети. Зробити це дуже важко. Але важко — не значить неможливо, а людина в своєму прагненні пізнати світ зупиняється лише перед неможливим.

Такий спосіб вигадав Ціолковський, щоб перелітати на інші планети. Ціолковський найперший у всьому світі дійшов такої думки й докладними обрахунками показав, що таким способом можна дійти мети. Тепер над здійсненням зорельота й над «зореплавбою» працює багато вчених і з інших країн, особливо в Німеччині, Австрії та Америці. Починають навіть будувати маленькі зорельоти, щоб піднятися в ті високі та розріджені шари нашої атмосфери, куди досі ніяк не щастило дістатися. Роблять ще успішні спроби й з автомобілями, в яких замість мотора ззаду два десятки ракет: такий автомобіль мчить із швидкістю більше як 200 кілометрів на годину. Вдалі бували й спроби з ракетним літаком — попередником справжнього зорельота.
Поступово, крок по крокові людина опановує зореплавбу. У цій справі доведеться ще дуже багато докласти праці, може буде ще багато й невдач, навіть жертв. Та безперечно всі труднощі будуть переборені, і мрія про подорож на Місяць колись здійсниться.

III

Тепер трохи докладніше скажемо про ту визначну людину, що перша показала світові шлях до зореплавства. Його ім’я — Костянтин Едуардович Ціолковський. Він без виїзду живе в Калузі, працюючи над своїми винаходами. Народився він 1857 року в селі Іжевськім, Рязанської округи (тоді губернії) і був сином лісника, такого бідного, що майбутній винахідник не мав змоги в школі вчитися: він учився в своїй сім’ї. І все ж на 24 році життя він успішно склав іспит на вчителя математики. Сорок років він учителював, гулящого часу читаючи та роздумуючи над питаннями науки й техніки.

Над машиною, щоб перелітати на планети, Ціолковський працює вже чверть віку. «Я вірю, — пише він, — що людство не тільки заселить Землю, а й здобуде всі планети, а може й зоряний світ. Заселити всесвіт людина Землі змушена буде неминуче, бо незабаром Земля стане тісною, а техніка — такою могутньою, що прагнення людини поширити свої володіння буде задоволене».
Ракета — зореліт — не єдиний винахід Ціолковського. Ще раніше він багато працював над питаннями повітроплавби та авіяції. Він створив проект металевого керованого аеростата з хвилястого заліза. Такий дирижабль зможе підняти відразу 200 чоловіка. Цей проект починають тепер здійснювати.

Нині Ціолковський працює ще над одним цікавим винаходом — це найшвидший потяг. Швидкість цього потягу доходитиме 1000 й більше кілометрів. Він із розгону перелітатиме без мостів через широкі річки й навіть через морські протоки завширшки цілі десятки метрів.

Ціолковський написав щось із 50 творів. Невпинно працюючи, живе ця дивна людина, віддаючи всі свої сили й увесь свій нужденний заробіток на користь прийдешніх поколінь. Прийдешніх — бо багато ще років мине, доки пощастить їх здійснити. Мета його життя, — як він каже, — «зробити щось корисне людям, просунути людство хоч трохи наперед. Ось чому я цікавився тим, що не давало мені ні хліба, ні сили. Але я сподіваюся, що моя праця — може незабаром. а може й у далекій майбутності, дасть людям гори хліба й безліч сили».

Я. Перельман.

На місяці
Я прокинувся й, лежачи в ліжку, пригадував тільки що бачений сон: мені снилося, що я купався, а що саме була зима, то особливо приємно було помріяти про літнє купання.
Час уставати.
Потягаюсь, устаю… Як легко! Легко сидіти, легко стояти…
Що це, може продовження сну? Я почуваю, що стою особливо легко, ніби по шию у воді. Ноги ледве торкаються підлоги.
А де ж вода? — Не бачу. Махаю руками: не почуваю ніякого опору.
Чи не сплю я? Протираю очі. Все те саме.
Дивно!
Проте, треба одягнутися.
Переставляю стільці, одчиняю шафи, дістаю одяг, піднімаю різні речі — і… нічого не розумію.
Невже в мене сили побільшало?.. Чому все стало таким легким? Чому я підіймаю такі речі, яких раніше й з місця зрушити не міг?
Ні, це не мої руки, не мої ноги, не моє тіло.
Ті такі важкі й роблять усе з таким трудом…
Звідки ця сила в руках і ногах?
Чи може якась сила тягне мене й усі речі угору і тим полегшує мені роботу? Коли так, то як же вона дуже тягне! Ще трошки — і, мені здається, вона піднесе мене до стелі.
Чому це я не ходжу, а підскакую? Щось тягне мене в бік, протилежний силі ваги, напружує м’язи, примушує скакати?
Мушу коритися: підскакую…
Мені здалося, що я поволі піднявся й так саме поволі спустився.
Підскакую дужче і з чималенької височини оглядаю кімнату… Ой! — забив голову об стелю… Кімнати високі; не чекав, що вдарюся… Більше не буду таким необачним.

Зойк збудив мого приятеля: я бачу, як він перевертається і згодом зіскакує з ліжка. Не буду описувати його подиву, схожого на мій; я побачив те саме видовисько, яке, непомітно для себе, кілька хвилин тому сам являв власного персоною. Мені дуже великої втіхи завдавали витріщені очі смішні пози й неприродно жваві рухи мого приятеля, мене потішали його чудні вигуки, дуже схожі на мої.

Давши вичерпатися запасові здивовання в мого приятеля — фізика, я попросив його з’ясувати мені: що трапилось? Чи то побільшало в нас сили, чи зменшилась вага?
І той, і той здогади були однаково дивовижні, та нема такої речі, до якої людина, звикнувши до неї, не стала б байдужа. До цього ми з приятелем ще не дійшли, але в нас уже зародилося бажання дошукатися причини.
Мій приятель, звиклий розв’язувати Завдання, швидко орієнтувався в масі явищ, що приголомшили й заплутали мій розум.
— Силоміром, або пружиновою вагою, — сказав він, — ми можемо зміряти силу наших м’язів і довідатись, збільшилась вона, чи ні. Ось я впираюся ногами об стіну й тягну за нижній гак силоміра. Бачиш — 80 кілограмів: моя сила не збільшилась. Зроби це саме й упевнишся, що ти не зробився богатирем Іллею Муромцем.
— Важко з тобою погодитись, — відказав я, — коли факти суперечать. З’ясуй, як я підіймаю край цієї книжкової шафи, в якій не менше 800 кілограмів. Я спочатку подумав, що вона порожня, але, одчинивши її, побачив, що всі книжки на своїх місцях. З’ясуй, до речі, і стрибок на три метри заввишки.
— Ти підіймаєш велику вагу, підскакуєш високо й почуваєш себе легко не тому, що сили в тебе побільшало, — цей здогад уже спростовано силоміром, — а тому, що вага зменшилась, цього ти можеш допевнитися за допомогою того ж силоміра; ми довідаємося навіть, у скільки разів вона зменшилась.
Так кажучи, він підійняв першу, яка попалася йому, гирю, що важила шість кілограмів, і привісив її до силоміра.
— Дивись! — казав він далі, глянувши на показ ваги. — Шестикілограмова гиря важить 1 кілограм. Тобто вага зменшилася в шість разів.
Подумавши, він додав:
— Достеменно така сила ваги й на поверхні місяця; там це від її малого обсягу та малої щільности її речовини.
— Чи бува не на Місяці ми?.. — зареготав я.
— Якщо й на місяці, — сміявся фізик, переходячи на жартівливий тон, — то лихо не велике, бо таке чудо, коли воно можливе, може повторитися в зворотному порядку, тобто ми знову повернемося на землю.
— Постривай, годі жартувати… А що буде, як зважити якусь річ на звичайних терезах, чи помітимо зменшення ваги?
— Ні, бо зважувана річ полегшає в стільки разів, скільки й гиря, покладена на другу шальку; рівновага не порушиться, хоч вага й зміниться.
— Так, розумію.
Проте, я намагаюсь переломити палицю, сподіваючись таки виявити збільшення сили; та дарма, зробити мені цього не щастить, хоч палиця й не груба й ще вчора тріщала в моїх руках.
— Ач який упертий, покинь, — сказав мій приятель — фізик.
— Краще подумай, що тепер, мабуть, увесь світ схвильований змінами.
— Твоя правда, — відповів я, кидаючи палицю: я про все забув; забув що існує людство; з яким я, та й ти, дуже хочемо поділитись думками…
— Що воно сталося з нашими приятелями?.. Чи не було ще й інших переворотів?
Я вже й рота роззявив та відсунув завіску (вони всі були спущені на ніч, щоб місячне сяйво не заважало спати), щоб побалакати з сусідою, але відразу ж одскочив. Який жах: небо було чорніше за сажу.
— Де ж місто? Де люди?
Це якась дика, неуявна, яскраво освітлена сонцем місцевість.
Може ми й справді перенеслись на якусь пустинну планету?
Все це я тільки подумав, — вимовити ж нічого не міг. І тільки нескладно мугикав.
Приятель кинувся був до мене, гадаючи, що мені млосно, але я йому показав на вікно; він сунувся туди й теж занімів.
Ми не зомліли тільки тому, що мала вага заважала зайвому припливові крови до серця.
Ми оглянулися.
Вікна були завішені, як раніше: того, що нас вражало, не було перед очима, а звичайний вигляд кімнати й усіх речей у ній, добре знайомих нам, ще більше заспокоїв нас.
Притулившись один до одного, ми ще трохи боязко підняли спочатку тільки краєчок завіси, потім підняли їх усі і, нарешті, зважились вийти з дому подивитись на траурне небо та околиці.

Хоч ми тільки й думали, що про прогулянку, проте ми ще дещо помічали. Наприклад, коли ми проходили через просторі й високі кімнати, то мусили дуже обережно орудувати своїми грубими м’язами, — інакше підошва даремно сковзалась по підлозі; проте, це не загрожувало падінням, як це було б на мокрому снігу, або на склизькому льоду, — а тіло чимало підскакувало. Коли ми хотіли відразу поставити себе в горизонтальному напрямі, то треба було спочатку помітно нахилятись уперед, як коні нахиляються, коли їх примушують зрушити віз із надсильною вагою, та це тільки здавалось так, — а справді всі наші рухи були надзвичайно легкі… Сходити східцями з приступки на приступку, — як це нудно! Ходити кроками, — як це помалу! Незабаром ми облишили ці церемонії, придатні на землі, а тут лише смішні. Рухатись навчились скоком; сходити й підійматися — через десять і більше східців, як найодчайдушніші школярі; а часом скакали з усіх сходів, або з вікна. Одне слово, обставини примусили нас перетворитися на якихось стрибунів, як от коники або жаби.
Отож побігавши по кімнатах, ми виплигнули на двір і побігли вскочки до найближчої гори.
Сонце сліпило очі й здавалось синюватим. Закривши руками очі від сонця й од відсвіту сонячного проміння, що ним світилася навколишня місцевість, можна було бачити зорі й планети, також здебільшого синюваті. Вони не миготіли; це робило їх схожими до цвяшків із срібними голівками, вбитих у чорне небо.

А ось і Місяць, остання кватиря. Він нас здивував, бо його поперечник видавався разів у три-чотири більший, ніж діяметр раніше баченого місяця; та й блищав він яскравіше, ніж удень на Землі, коли він віддавав біленькою хмаркою… Тиша… Ясна погода… На небі ні хмарки… Не видно ні рослин, ні тварин. Пустеля з чорним одноманітним склепінням та з синім мерцем — сонцем… Ні озера, ні річки, ні краплі води. Хоч би обрій білів — це показало б, що є хоч пара, але й він такий самий чорний, як і все небо.
Немає вітру, що гойдає верхів’я дерев і шелестить травою на землі… Не чути цвірінькання коників… Не видно ні птахів, ні барвистих метеликів. Тільки гори та гори, жахливі, височенні гори, верхів’я яких, проте, не блищать від снігу… Ніде ні сніжинки. Ген-ген долини, рівнини, узгір’я. Скільки там навалено каміння… чорне й біле, велике й маленьке, та все гостре, блискуче, не закруглене, не зм’якшене водою, якої тут ніколи не було, яка не гралась ним із веселим шумом, не працювала над ним.
А ось зовсім рівне місце, хоч і хвилясте: не видно й одного камінця, лише чорні розколини розлазяться в усі боки, мов гадюки… Твердий ґрунт — кам’яний… Немає м’якої чорноземлі; немає ні піску, ні глини.
Сумна картина… Навіть гори оголені, мов роздягнені, бо ми не бачимо на їх легкого вуалю — прозорого синюватого серпанку, що ним обкутує зелені гори та віддалені речі повітря. Суворі, на диво чіткі ляндшафи. А тіні? О, які темні… І які різкі переходи від темряви до світла… Немає таких м’яких переливів, до яких ми звикли й які може створити лише атмосфера. Навіть Сахара — і та здалася б раєм проти того, що ми бачимо тут. Ми шкодували за її скорпіонами, сараною, гарячим піском, що його здіймає сухий вітер, не кажучи вже про вбогу рослинність, що зрідка трапляється, та фінікові гаї… Проте, треба вже було вертатися. Від ґрунту віяло холодом і ноги мерзли, хоч сонце припікало. Загалом ми відчували неприємне відчуття холоду. Це було схоже на те, коли промерзла людина гріється біля гарячого комінка й не може нагрітись, бо в кімнаті надто холодно: по його шкірі пробігають приємні струмки тепла, та вони не можуть перебороти холоду.
Вертаючись додому, ми грілися, легко перестрибуючи, як сарни, чотириметрові камінні купи… Це були граніти, порфіри, сієніти, гірський кришталь та всякі прозорі й непрозорі кварці й кремінка: все вулканічні породи. Потім ми помітили і сліди вулканічної діяльности.
Ось ми й удома. У кімнаті почуваєш себе добре: температура рівномірніша. Це нас спонукало почати нові досліди й обміркувати те, що ми бачили й помітили. Справа ясна, ми знаходимось на якійсь іншій планеті. На цій планеті немає повітря, немає й іншої атмосфери.
Коли б був газ, миготіли б зорі; коли б було повітря небо було б синє, і віддалені гори вкривав би серпанок. Але як ми дихаємо і чуємо один одного, — цього ми не розуміли. Можна було упевнитись, що немає ні повітря, ні іншого якогось газу: наприклад, ми не могли закурить і зопалу попсували безліч сірників; гумовий, закритий непроникливий мішок можна було стиснути без найменшого зусилля; цього не було б, коли б усередині був якийсь газ. Що на місяці немає газів, це доводять і вчені.
— Чи не на місяці й ми?
— Ти помітив, що звідси сонце не видає ні більшим, ні меншим, ніж із землі? Таке явище можна спостерігати лише з землі та її супутника, бо ці тіла майже на однаковій віддалі від сонця. А з інших планет воно видає більшим або меншим; наприклад, з Юпітера сонце видно меншим разів у п’ять, з Марса — разів у півтора, з Венери — навпаки, — у півтора рази більше: на Венері сонце пече вдвоє дужче, а на Марсі вдвоє менше. І така ріжниця з двох найближчих до землі планет. А на Юпітері, наприклад, сонце гріє в 25 разів менше, ніж на землі. Нічого схожого не маємо тут, хоч ми можемо про це дізнатися, бо маємо запас вимірних приладів.
— Так, ми на місяці: все каже за це.
— Про це свідчить навіть розмір місяця, якого ми бачили дуже великим, і який є, очевидно, планета, що ми її не з нашої волі залишили. Шкода, що ми не можемо тепер розглядіти її плям, її портрету й остаточно впізнати місця, де ми перебуваємо. Почекаємо ночі…
— Як же ти кажеш, — зауважив я своєму приятелеві, — що земля й місяць однаково віддалені від сонця. А на мою думку, так це ріжниця таки чималенька. Адже вона, скільки я знаю, дорівнює 380 тисяч кілометрів.

— Я кажу: майже, бо ці 380 тисяч становлять лише одну чотирисоту частину всієї віддалі до сонця, — відмовив фізик. — Однією чотирисотою можна знехтувати.

 

book2

Бажаєте прочитати інші твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?

Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.

Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.

Приємного прочитання!

 

“Умовна істина”

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

“Умовна істина”

Костянтин Ціолковський

Космічна філософія Костянтина Едуардовича Ціолковського українською мовою

1932

 

Справжньої (абсолютної) істини немає, тому що вона ґрунтується на повному пізнанні космосу. Але такого повного пізнання немає і ніколи не буде. Наука, яка дає знання, безперервно йде вперед, відкидає або стверджує старе і знаходить нове. Кожне століття змінює науку. Не відкидає, а саме змінює більш-менш її зміст, викреслюючи одне і додаючи інше. Кінця цьому не буде, як немає кінця вікам і розвитку мозку.

Отже, істина може бути тільки умовна, тимчасова і змінна.

Релігійні віри називають свої догмати істиною. Але чи може будь-яка віра бути істиною? Число вір виражається тисячами. Вони суперечать одна одній, спростовуються часто наукою і тому не можуть бути прийняті навіть за умовну істину. Політичні переконання також більш-менш відмінні одне від одного. Тому і про них ми скажемо те саме. Філософські роздуми створювали світогляди. Незгода з ними також змушує дивитися на них як на особисту думку. Деякі філософи не приймали нічого для своїх висновків, крім точного наукового знання. Але і їхні висновки не варті назви умовної істини, бо не були згодні між собою. Нарешті, немає людини, яка б не розуміла істину по-своєму. Скільки людей, стільки й істин. Яка ж це істина!

Однак ми повинні спочатку домовитися про те, що ми хочемо мати на увазі під умовною істиною.

Філософи, мудреці та вчені, звісно, сприяють поширенню знань про Всесвіт і тому вдосконалюють уявлення людей про умовну істину.

Умовна істина може бути земна, народна, міська, волосна, сільська, селищна, родинна, сімейна та особиста.

Особиста – це та, яку набуває людина різними шляхами і вважає за найкраще, найправильніше і найсправедливіше. У середньому, це є найнижчий сорт умовної істини. Вона змінюється з віком і пізнанням людини. Істина сільська є та, яку готове прийняти село і підкоритися йому.

Як це може бути? Село, значною більшістю (0.6, 0.7, 0.8 і т. д.) голосів, обирає зі свого середовища людину, яку воно вважає в усіх відношеннях найвищою. Вона доручає їй виробити кодекс істини, як вона вміє. Прийнятий кодекс буде умовною сільською істиною. Зрозуміло, вона змінюється зі зміною виборної особи. Усе ж ця істина дещо вища за особисті погляди пересічних членів села. Маю на увазі середні величини.

Виборні з кількох сіл, які живуть разом, знають одне одного, доручають відшукувати істину особливій особі з їхнього ж середовища, яку вони вважають найрозумнішою. Так виходить істина сільська.

Тепер зрозуміло, як створити умовну істину: міську, національну і земну.

Усі ці істини будуть умовні, тому що різноманітні, змінні й недосконалі. Вища істина, зрозуміло, буде земна, отримана людиною, обраною від усіх людей, тобто всіма народностями.

Можливо, деякі особисті істини (загалом, найнижчого ґатунку) на ділі виявляться вищими за найвищу обрану. Але стверджувати і довести цього ніхто не може. І тому для людей істина буде та, яка обрана їхнім представником.

Людина приймає те, що осягає. Решта, нав’язана їй, в очах її, є хибною думкою і насильством, хоч би вона тисячу разів помилялася.

Справді, ми не маємо права нав’язувати їй нашу особисту істину, навіть істину міста або країни. Він вимагає істини всього світу, навіть від усього Всесвіту, якби це тільки було можливо.

Нав’язана істина порушить мир, збудить незгоду і невдоволення.

Отже, умовна вища істина є та, яка виробляється селом, потім селом, повітом, містом, округом, нацією і, нарешті, виборним від усіх націй.

Як я можу видавати свої переконання за істину і на підставі їх гвалтувати, якщо цю істину не затверджено всім світом.

Так діяли й помилялися вожді, імператори, завойовники та інші. Ми не повинні їх наслідувати, а смиренно відступити і надати вибори і визначення істини всьому людству.

Потрібно тільки, щоб кожна громада, обираючи найкраще обличчя, мала його періодично перед очима і робила йому безперервну оцінку: змінився на гірше – і геть його.

Щоб це обличчя було завжди на видноті, треба, щоб виборних і в одній громаді було кілька: одні керують громадою, а інші йдуть на вибори у вищу громаду. Кожен виборний половину часу проводить у своїй громаді, а половину – у вищій.

Ще треба, щоб вище суспільство не могло його виключати без згоди нижчого. Так, потрібно, щоб кількість членів у кожній громаді була невеликою. Тоді члени можуть вивчити один одного, визначити взаємні переваги і зробити правильний вибір. З цієї точки зору, чим менше число членів, тим краще. Але все ж, їх не повинно бути менше 100-1000. На це вистачить середньої людської пам’яті і спостережливості. Розумних виборів немає ніде в цілому світі. Але якби вони й були, то навряд чи й наша планетна істина була вищою. На практиці поки що опановує людство індивідуальна істина. Звідси – джерело насильства над людством. Ця істина, в деяких випадках, може бути набагато вищою за загальну планетну і тому нібито може бути виправдана. Тут ніби вища людина насильно рятує решту людства. Так пастух керує стадом і рятує його від хижих звірів. Теоретично це можна допустити, і в історії щось подібне буває.

Переклад на українську мову © Микола Красноступ
 

book2

Бажаєте прочитати інші твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?

Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.

Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.

Приємного прочитання!

 

Теорія космічних ер

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

“Теорія космічних ер“

Костянтин Ціолковський

Космічна філософія Костянтина Едуардовича Ціолковського українською мовою

Текст є інтерв’ю Олександра Леонідовича Чижевського з Костянтином Едуардовичем Ціолковським і наводиться відповідно до першої публікації в журналі «Хімія і життя» (№ 1, 1977 р.).
А. Л. Чижевський: сторінки спогадів про К. Е. Ціолковського
Опублікований нижче запис надано редакції Ніною Вадимівною Чижевською – хранителькою архіву Олександра Леонідовича Чижевського.
Ці спогади записані Чижевським на початку шістдесятих років; описувана зустріч із Ціолковським датується 1932 роком.
Ціолковському на той час було 75 років, Чижевському – 35.
Незважаючи на різницю у віці, двох визначних учених пов’язувала і щира дружба, і спільність наукових інтересів.

Теорія космічних ер

«Я найчистіший матеріаліст. Нічого не визнаю, крім матерії».
Костянтин Ціолковський

«Людство безсмертне.»
Костянтин Ціолковський

…Одного разу, увійшовши у світлицю, я застав Костянтина Едуардовича Ціолковського в глибоких роздумах. Він був у світлій косоворотці, з розстебнутим коміром і сидів у своєму кріслі, глибоко увійшовши в нього. Він не відразу помітив, що я піднявся сходами і підійшов до нього.

“Завадив”, – промайнуло в мене в голові. Але Костянтин Едуардович простягнув мені руку і сказав:

– Сідайте, Олександре Леонідовичу. Це я ось даремно задумався про речі, що не піддаються поясненню…

Ми привіталися, і я сів поруч на стілець.

– Як це – такі, що не піддаються поясненню? – запитав я. – Що за дива? Мені здається, все, що існує у світі, підлягає поясненню.

– Звичайно, з точки зору людини. Для цього їй дано мозок, хоча й недосконалий, особливо в деяких…

– Ні, Олександре Леонідовичу, це не зовсім так. Мозок, справді, багато в що може проникнути, але не в усе, далеко не в усе… Є і йому межі…

– Так це ще древні знали, – зауважив я, – наше незнання величезне, а знаємо ми дуже мало.

– Ні, це питання зовсім іншої категорії. Саме питання це не може бути поставлене, бо воно є питанням усіх питань…

– Тобто? Не зовсім розумію…

– Дуже просто. Є питання, на які ми можемо дати відповідь – нехай не точну, але задовільну для сьогоднішнього дня. Є запитання, про які ми можемо говорити, які ми можемо обговорювати, сперечатися, не погоджуватися, але є запитання, які ми не можемо ставити ні іншому, ні навіть самому собі, але неодмінно ставимо собі в хвилини найбільшого розуміння світу. Ці запитання: навіщо все це? Якщо ми поставили собі таке запитання, значить, ми не просто тварини, а люди з мозком, у якому є не просто сеченівські рефлекси і павлівська слина, а щось інше, інше, зовсім не схоже ні на рефлекси, ні на слину… Чи не прокладає матерія, зосереджена в мозку людини, деяких особливих шляхів, незалежно від сеченівських і павлівських примітивних механізмів? Інакше кажучи, чи немає в мозковій матерії елементів думки і свідомості, вироблених протягом мільйонів років і вільних від рефлекторних апаратів, навіть найскладніших?.. Так-так, Олександре Леонідовичу, щойно ви поставите собі запитання такого штибу, значить, ви вирвалися з традиційних лещат і злетіли в нескінченні височіні: навіщо все це – навіщо існують матерія, рослини, тварини, людина та її мозок – теж матерія, – що потребує відповіді на запитання: навіщо все це? Навіщо існує світ, Всесвіт, Космос? Навіщо? Навіщо?

Матерія – єдине, що існує, незалежно від її руху або переміщення в просторі. Я говорю про зовнішній рух, наприклад, рух моєї руки зі слухачем або рух Землі по її орбіті. Цей рух не визначає матерії, і ним можна знехтувати. Глибоке пізнання будови матерії нам поки що не доступне. Але колись настане переломний момент, коли людство наблизиться до цього “езотеричного” знання. Тоді воно і підійде впритул до питання: навіщо? Але для цього мають пройти мільярди років космічної ери…

Багато хто думає, що я клопочуся про ракету і турбуюся про її долю через саму ракету. Це було б найглибшою помилкою. Ракети для мене тільки спосіб, тільки метод проникнення в глибину космосу, але аж ніяк не самоціль. Люди, які не доросли до такого розуміння речей, говорять про те, чого не існує, що робить мене якимось однобоким техніком, а не мислителем. Так думають, на жаль, багато хто, хто говорить або пише про ракетний корабель. Не сперечаюся, дуже важливо мати ракетні кораблі, бо вони допоможуть людству розселитися світовим простором. І заради цього розселення я-то і клопочуся. Буде інший спосіб пересування в космосі – прийму і його… Уся суть – у переселенні із Землі і в заселенні Космосу. Треба йти назустріч, так би мовити, космічній філософії! На жаль, наші філософи про це зовсім не думають. А вже кому-кому як не філософам варто було б зайнятися цим питанням. Але вони або не хочуть, або не розуміють великого значення питання, або просто бояться. І то можливо! Уявіть собі філософа, який боїться! Демокріта, який боїться! Немислимо!

Дирижаблі, ракети, другий початок термодинаміки – це справа нашого дня, а ось вночі ми живемо іншим життям, якщо поставимо собі це прокляте запитання. Кажуть, що ставити таке запитання – просто безглуздо, шкідливо і ненауково. Кажуть – навіть злочинно. Згоден із таким трактуванням… Ну, а якщо воно, це запитання, все ж ставиться… Що тоді робити? Відступати, зариватися в подушки, сп’яняти себе, засліплювати себе? І ставиться воно не тільки тут у світлиці Ціолковського, але деякі голови сповнені ним, насичені ним – і вже не одне століття, не одне тисячоліття… Це питання не потребує ні лабораторій, ні трибун, ні афінських академій. Його не вирішив ніхто: ні наука, ні релігія, ні філософія. Воно стоїть перед людством – величезне, безкрає, як весь цей світ, і волає: навіщо? навіщо? Інші – ті, хто розуміє – просто мовчать.

– Так, так, – сказав я. – Відповіді на це запитання немає. Але, можливо, ви, Костянтине Едуардовичу, що-небудь придумали?

Ціолковський розсердився. Слуховий рупор заходив у його руках.

– Придумали? Як ви запитуєте? Ні, Олександре Леонідовичу, говорити так не можна. Цей учитель, як і всі малі світу цього, – і Костянтин Едуардович показав на свої груди, – нічого не може відповісти на це запитання… Нічого, окрім деяких здогадок, можливо, і достовірних!

– Насамперед, щоб відповісти на будь-яке запитання, потрібно його ясно сформулювати, – сказав я.

– Ну, це скільки завгодно. Сформулювати це запитання я можу, лишається лише незрозумілим: чи може людина правильно і точно сформулювати його. Ось цього я не знаю, хоча, звісно, хотів би знати. Питання ж зводиться все до того ж: навіщо і чому існує цей світ, ну і, звичайно, всі ми, тобто суть матерія. Питання це просте, але кому ми його можемо поставити? Самим собі? Але це марно! Тисячі філософів, учених, релігійних діячів за кілька тисячоліть так чи інакше намагалися його розв’язати, але врешті визнали його нерозв’язним. Від цього факту не стало легше тому, хто це питання ставить собі. Він так само мучиться, страждає через своє незнання, деякі люди навіть кажуть, що питання такого роду “ненаукове” (зрозумійте це: ненаукове!), бо відповісти на нього ніхто навіть із найрозумніших людей не може. Тільки вони, ці найрозумніші люди, не пояснили, чому воно ненавчене. Я подумав так: усяке запитання може бути науковим, якщо на нього рано чи пізно буде дано відповідь. До “ненаукових” же належать усі ті запитання, які залишаються без відповіді. Але людина поступово розгадує деякі загадки такого роду. Наприклад, через сто або через тисячу років ми дізнаємося, як влаштований атом, хоча навряд чи дізнаємося, що таке “електрика”, з якої побудовані всі атоми, вся матерія, тобто весь світ, космос тощо. Потім наука багато тисячоліть вирішуватиме питання про те, що таке “електрика”. Значить, як наука не старається, природа весь час ставить їй нові й нові завдання найбільшої складності! При вирішенні питання про атом або про електрику виникне ще нове питання про що-небудь малозрозуміле людському розуму… І так далі. Виходить, що або людина не доросла до розв’язання такого роду проблем, або природа хитрує з нею, боїться її, як би вона не дізналася більше, ніж то належить за статутом. А про статут цей ми теж нічого путнього не знаємо. Знову “темно в хмарах”. Так одне чіпляється за інше, а насправді виходить, що ми стоїмо перед непроглядною стіною невідомості.

– І ця невідомість називається антинауковістю, – підлив я масла у вогонь…

– Ось саме: ненауковість!.. – вигукнув Костянтин Едуардович. – Науково все, що ми тримаємо в руках, ненауково все, чого ми не розуміємо! З таким ярликом далеко не заїдеш. І водночас ми знаємо, що знаємо мало, дуже мало з усього того, що пропонує природа нашому вивченню… Ще весь світ нам належить вивчити – так багато в ньому невідомого і просто незрозумілого, а ми вже влаштовуємо паркани: це можна, а цього не можна!.. Це бери і вивчай, а цього не смій чіпати. У моїй маленькій практиці такі рекомендації постійні: розробляй металевий дирижабль, ось тобі гроші, а ракети не чіпай, мовляв, ракета не по твоїх зубах! Але ж я-то таких рекомендацій не потребую! Зовсім не потребую!

– Слава богу, це відомо, здається, всім.

– Так от, бачте, мало користі, якщо й усім відомо! Є сили більші, ніж “усі”. Що тут робити! Ось ці-то сили і забороняють думати і розробляти неясні питання, які ставить нам наш мозок. Не сперечаюся, можливо, це навіть добре для процвітання людства. Бо близьке знайомство з деякими речами може бути згубним для людей. Ну, уявіть собі, що ми б раптом навчилися речовину повністю перетворювати на енергію, тобто втілили б передчасно формулу Ейнштейна в дійсність. Ну тоді – за людської моралі – пиши пропало, не зносити людям голови. Земля перетворилася б на пекло непроглядне: вже люди показали б свою голубину налаштованість свого розуму – каменя на камені б не залишилося, не те що людей. Людство було б знищено! Пам’ятаєте, ми якось говорили з вами про кінець світу. Він близький, якщо не восторжествує розум! Ось тут-то і необхідна заборона – сувора заборона в розробленні проблем про структуру матерії. А з іншого боку, якщо накласти заборону на цю сферу фізики, то треба загальмувати і ракету, бо їй необхідне атомне пальне. А загальмувати ракету – це означає припинити вивчення космосу… Одне чіпляється за інше. Мабуть, прогрес неможливий без ризику! Але тут людство воістину ризикує всім.

– Але ми відволіклися вбік, – сказав я, цікавлячись основною темою цієї розмови.

– Ні, не відволіклися, а зробили за необхідності гілку вбік. Основа основ ще попереду, хоча пояснити її важкувато.

– Якщо взагалі можливо, Костянтине Едуардовичу.

– Пояснити можливо навіть те, чого ми не знаємо! Якщо я запитав себе: навіщо, чому все існує? – значить, я можу дати на це відповідь – щоправда, далеко не одразу… Зрештою, все зводиться до існування у світі матерії, що, здається, і особливих доказів не потребує.

– Це – ясно! Люди, тварини і рослини – все це ступені розвитку самої матерії, і тільки матерії – під назвою Земля, Марс, Сонце, Сіріус, Вугільні мішки, Магелланова Хмара, мікроби, рослини, тварини, люди і т. д. Неозброєна мертва матерія хоче жити і де тільки можливо живе і навіть мислить в образі людини або “ефірних істот”, припустимо і це.

– Для життя потрібні фізико-хімічні умови, – голосно вставив я, кажучи прямо в слуховий рупор.

– Звичайно, вони потрібні. Але не можна заперечувати основної властивості матерії – “бажання жити” і, нарешті, після мільярдів років, – пізнавати. І ось перед вами Ціолковський, який, як частина матерії, хоче пізнати: навіщо це потрібно їй, матерії, в її космічному сенсі? Навіщо, запитую я… А ви, Олександре Леонідовичу, мовчіть… А я чекаю відповіді. Що ви можете сказати?

– Малувато, – відповів я… – Мої вірші ви знаєте. У них я дещо сказав про космічний сенс матерії.

– Так, так, вірші про матерію, але цього мало. А ось я дещо хочу вам розповісти… Усі ми запитуємо себе, навіщо існує світ, яку місію він виконує, до яких висот іде через людину – напевно через людину! І тут же ставимо собі запитання: яке відношення кількості мислячої матерії до немислячої… і отримуємо зовсім непомітну величину, навіть з урахуванням тих геологічних періодів, коли жила людина. У світі незмірно більше каменю, ніж думки, більше вогню, ніж мозкової матерії. Тоді ми ставимо таке запитання: та чи потрібна природі мозкова матерія і думка людини? А, можливо, вона – думка, свідомість – не потрібні природі?

– І таке питання можна поставити.

Але якщо вона існує, значить, вона, думка, потрібна природі. Ось тут-то і починається історія з географією, ми наближаємося до суті всього сущого. Як ви у ваших віршах. Існування в природі мозкового апарату, що пізнає самого себе, звісно, певною мірою є факт найбільшого значення, факт винятковий за своїм філософським, пізнавальним значенням. Хочу, щоб ви зрозуміли мою думку: якщо в природі існує мозковий апарат людини, а для цього природі знадобилися мільярди років, значить, він природі необхідний, а не є таким, що тільки виник унаслідок довгої боротьби (нехай випадкової, а не спрямованої) природи за існування в космосі людської думки…

І є ще один важливий пункт у моїх міркуваннях: чи є матерія взагалі невипадковим явищем у космосі або вона випадкова, тобто тимчасова і кінцева. Це питання стоїть на початку всіх питань, і без відповіді на нього відповіді на інші питання будуть невірними. Питання про випадковість або недовговічність матерії поставили ще стародавні мудреці, щоправда, у завуальованій формі. Вони вчили, що є духовний світ, де “ні сліз, ні зітхання, а життя нескінченне”.

Ідея “випадковості” матерії спала мені на думку після того, як я дізнався, що середня щільність маси речовини в галактиці не перевершує одиниці, поділеної на одиницю з двадцятьма п’ятьма нулями, грамів в одному кубічному сантиметрі <…>

Можливо, що це число 1025 перебільшено, якщо один атом припадає на кілька кубічних сантиметрів космічного простору.

Для космічного простору, що має радіус, що дорівнює мільйону парсек, я визначаю це відношення не більше як одиницю, поділену на одиницю з 38 нулями…

Я записав це число на клаптику паперу і запитав:

– Костянтине Едуардовичу, що ви маєте на увазі під “космічним простором”, адже треба домовитися…

– Звичайно, я тепер не вважаю, що “ефір” заповнює космічний простір, як думали кілька десятків років тому, а визнаю його за “вакуум”, тобто космічний простір матеріально порожній (за Демокрітом), за винятком матеріальних слідів у ньому. <…>

Якщо ми заглянемо в цей простір, який нас оточує, ми не побачимо нічого, крім цих 10-38 грамів в одному кубічному сантиметрі. Залишимо теорію фізикам, нехай вони вирішують такі задачі, а філософи не можуть мовчати вже сьогодні, хоча ще багато чого нам невідомо…

– Це означає, – продовжував Костянтин Едуардович, – що речовина в космосі займає зникаюче малий об’єм порівняно з об’ємом “порожнього” простору. Розмірковуючи далі, я мав дійти до дивного, на перший погляд, положення: малість речовини свідчить про її випадковість або тимчасовість, бо все випадкове або тимчасове має малу або зникаюче малу величину. Для випадкових і тимчасових величин і значень їхня малість є найбільш переконливою характеристикою. Що ж із цього випливає? Відповім на це сам: узагалі кажучи, не буде великою помилкою визнати, що випадкова величина може колись зникнути: або час її життя скінчиться, або, кажучи мовою фізики, перетворитися на променеву енергію (тобто має здійснитися те, що зараз ми називаємо повною анігіляцією матерії – Олександр Чижевський). Взагалі кажучи, малі величини і значення поглинаються без залишку великими, і це відбувається тим швидше, чим більша різниця між великими і малими величинами, а тут ми маємо колосальну різницю, що дорівнює 1033.

– Отже, – сказав я, – ви висуваєте принцип знищення, або принцип втрати, або перетворення нескінченно малих величин?

– Якщо хочете – так! Можна сказати і так. Це свого роду монізм. Одноманітність. Але не подумайте, що це ентропія! Боже, боронь Боже, у тому світі ентропії також не буде існувати, як не існує і в цьому для відкритих систем.

Костянтин Едуардович розвинув далі свою думку про зникнення твердої, рідкої та газоподібної матерії і про її перетворення на променистий вид енергії, що не ново і диктується ейнштейнівською формулою еквівалентності енергії та маси. Але формула Ейнштейна застосовується до матерії, що існує в наш час, і має оборотний характер, бо з формули не випливає її одностороння спрямованість. Отже, допустимо такий вид матерії, перехід якої в енергію або випромінювання буде одностороннім, незворотнім. Очевидно, такий характер перетворення матерії буде існувати в термінальну еру космосу, і тоді над рівністю у формулі Ейнштейна буде поставлено напрямну, або векторну стрілку. Ось ця мала стрілочка буде говорити майбутнім надлюдям багато про що. Та й матерія вже буде цим надлюдям не потрібна, оскільки питання про її призначення в космосі буде принципово вирішено.

Ціолковський на хвилину зупинився, – віддихався, потім тихо промовив:

– Якби нас із вами хто-небудь зараз підслухав, то сказав би приблизно так: ось старий фантазер розвиває свої думки перед молодим, а той його слухає і не заперечує. Але, запевняю вас, що справа ця зовсім не така дріб’язкова, як будь-хто думає. Ця справа – найбільшої і найпотаємнішої філософської важливості, про яку й говорити страшно. Тому-то люди такого роду думки назвали “помилковими”, “антинауковими” і наказали тримати язик за зубами. Але людська думка проривається крізь цей бар’єр, вона не визнає жодних заборон і перешкод і не читає ярликів, які жандарми навішали на язики та голови… Як хочете, вважайте мене відсталим або ретроградом – чим хочете, і я маю розповісти вам про ці свої думки, якщо вони всі тут у мене (Костянтин Едуардович торкнувся чола) засіли і тримають мене в полоні.

Багато хто припускає, що моя думка про вічність людства обривається на квітці, що виросла на могилці. Це поетично, але не науково. Такий кругообіг незаперечний, але примітивний. Він уже здійснюється тепер і не може бути спростований. Але він не космічний, а отже, обмежений тільки мільйонами років. Це не становить інтересу, це не космічні масштаби. Це тільки поетичний символ. Відштовхуючись від нього, треба йти далі. Спробуємо без остраху!

– Спробуємо! – погодився я. – Сміливість, кажуть, міста бере.

– Насамперед треба встановити й затвердити один основний факт, про який оповідають майже всі релігійні вчення. Але ми аналізуємо його і стверджуємо з матеріалістичних позицій, а саме: за всю історію мислячого людства жодної “душі” в людині виявлено не було, хоча її шукали й навіть приписували їй “місце і вагу” або “масу”… Усе виявилося дурницею. Ніхто і ніколи також не виявив потойбічного світу, хоча всілякого обману була маса! Після смерті нічого немає, крім розпаду людського тіла на хімічні елементи. У наш час цей факт не викликає жодних сумнівів. Уся метапсихологія або парапсихологія зводяться до “передавання повідомлень” від мозку до мозку і до подібних явищ, механізм яких буде окреслено найближчим століттям. Усюди і скрізь – одна матерія, але в ній-то – вся суть справи… Відкинувши хибні уявлення людей, звернемо увагу на їхню чисту символіку. “Душа”, “потойбічний світ”, “вічне блаженство”, “вічне життя” – це суть символи, туманні здогади багатьох мільйонів мислячих людей, які свою глибоку інтуїцію передавали в найматеріальніших образах. Це парадоксально, але факт, та інакше й бути не могло. “Душа” в них мала місце і вагу, “потойбічний світ”, “рай” і “пекло” перебували на певній території Землі або десь у просторі тощо. У наш час у мислячих людей від цих уявлень нічого не залишилося, крім символіки – неясного здогаду про майбутнє людства. Ми повинні визнати за нею право на існування, бо не можна багато мільйонів людей визнати недоумкуватими або просто дурнями! Над цими загальноприйнятими у всіх релігіях символами треба глибоко попрацювати, повніше розшифрувати їх із космічного погляду. Я думав про них собі на втіху і в різних варіаціях…

Та все ж усе це тільки здогадки на новому рівні. І вони залишалися б такими, якби не було в нас космічної точки зору. Еволюція космосу надає нашим поглядам нового буття, звільненого від вигадки і від первинних дитячо-наївних уявлень про душу або потойбічний світ. Відразу ж усе перетворюється, стає більш-менш ясним і дохідливим. Відкидаючи стародавні вигадки, ми піднімаємося на нову позицію і говоримо мовою сучасного нам матеріалізму. Ми набуваємо права, виходячи з тисячолітньої символіки древніх, ставити запитання: навіщо? чому? – інакше кажучи, отримуємо право подивитися на матерію не з ідеалістичного, а з космічного погляду. Тут на думку спадає одне вагоме зауваження…

Костянтин Едуардович протер окуляри, відкашлявся, підняв рупор до вуха і продовжував:

– Невже ви думаєте, що я такий недалекий, що не припускаю еволюцію людства і залишаю його в такому зовнішньому вигляді, у якому людина перебуває тепер: із двома руками, двома ногами тощо. Ні, це було б нерозумно. Еволюція є рух уперед. Людство, як єдиний об’єкт еволюції, теж змінюється, і, нарешті, через мільярди років перетворюється на єдиний вид променистої енергії, тобто єдина ідея заповнює весь космічний простір. Про те, чим буде далі наша думка, ми не знаємо. Це – межа її проникнення в прийдешнє, можливо, що це – межа болісного життя взагалі. Можливо, що це – вічне блаженство і життя нескінченне, про які ще писали стародавні мудреці… Та ви мене слухаєте, Олександре Леонідовичу? Чого очі заплющили? Спите?

– Я слухаю вас уважно, – відповів я, – а очі заплющив, щоб зосередитися…

– Тільки не смійтеся і не відводьте мені місця за ґратами в будинку божевільних.

– Так, що це ви таке вигадуєте, Костянтине Едуардовичу, я уважно слухаю вас і не вважаю, що ваші думки підлягають остракізму.

– Добре! Отже, отже, ми дійшли висновку, що матерія за посередництвом людини не тільки піднімається на вищий рівень свого розвитку, а й починає мало-помалу пізнавати саму себе! Ви, звичайно, розумієте, що це вже величезна перемога матерії, перемога, що коштувала їй так дорого. Але природа йшла до цієї перемоги неухильно, зосередивши всі свої грандіозні можливості в молекулярно-просторовій структурі мікроскопічних зародкових клітин… Тільки таким шляхом, через мільярди років, міг виникнути мозок людини, що складається з багатьох мільярдів клітин, з усіма його вражаючими можливостями. І одна з найдивовижніших його можливостей – це запитання, про яке ми сьогодні заговорили: чому, навіщо тощо… Справді, запитання такого штибу могло бути поставлене тільки на вершині пізнання. Хто нехтує цим питанням, той, значить, не розуміє його значення, бо матерія, в образі людини, дійшла до постановки такого питання і владно вимагає відповіді на нього. І відповідь на це питання буде дана – не нами, звичайно, а нашими нащадками, якщо рід людський збережеться на земній кулі до того часу, коли вчені та філософи побудують картину світу, близьку до дійсності.

Усе буде в руках тих прийдешніх людей – усі науки, релігії, вірування, техніка, словом, усі можливості, і нічим майбутнє знання не нехтуватиме, як нехтуємо ми – ще злісні невігласи – даними релігії, творіннями філософів, письменників і вчених давнини. Навіть віра в Перуна і та стане в пригоді. І вона буде потрібна для створення істинної картини світу. Адже Перун – це бог грому і блискавки. А хіба ви не шанувальник атмосферної електрики? Та й я його таємний шанувальник…

– Так, – продовжував він, – щоб відповісти на це запитання: чому? – людина має бути озброєна знаннями до зубів, інакше вона не зможе дати вичерпної відповіді. Взагалі ж ті, які відрікаються, відхрещуються від цього питання, ті, які відносять його до низки мракобісних, релігійних та інших таких питань, самі не знають, що творять. Людство не може жити в таких шорах, як живе, рухати своєю думкою за вказівкою, бо людина не машина, і це треба запам’ятати: людину налаштовує природа в певному тоні, це безумовно мажорний тон, вимогливий тон, а не благання про помилування. Людина поступово перероджується – з жалюгідного прохача вона стає у войовничу позу і починає вимагати: мовляв, викладай, матір-природа, усю істину. Так заявляє про себе нова космічна ера, до якої ми підходимо, повільно підходимо, але вірно. <…> Вступ у космічну еру людства – це важливіше, ніж сходження на престол Наполеона Бонапарта. Це грандіозна подія, що стосується всієї земної кулі, це боязкий початок розселення людства космосом.

Космічне буття людства, як і все в космосі, може бути поділено на чотири основні ери:

  1. Ера народження, в яку вступить людство через кілька десятків років і яка триватиме кілька мільярдів років.

 

  1. Ера становлення. Ця ера буде ознаменована розселенням людства по всьому космосу. Тривалість цієї ери – сотні мільярдів років.

 

  1. Ера розквіту людства. Тепер важко передбачити її тривалість – теж, очевидно, сотні мільярдів років.

 

  1. Ера термінальна займе десятки мільярдів років. Під час цієї ери людство повністю відповість на запитання: навіщо?- і вважатиме за благо включити в дію другий закон термодинаміки в атомі, тобто з корпускулярної речовини перетвориться на променеву. Що таке променева ера космосу – ми нічого не знаємо і нічого припускати не можемо.

Припускаю, що через багато мільярдів років променева ера космосу знову перетвориться на корпускулярну, але більш високого рівня, щоб усе почати спочатку: виникнуть сонця, туманності, сузір’я, планети, але за досконалішим законом, і знову в космос прийде нова, досконаліша людина… щоб перейти через усі високі ери і за довгі мільярди років згаснути знову, перетворившись на променевий стан, але теж більш високого рівня. Минуть мільярди років, і знову з променів виникне матерія вищого класу і з’явиться, нарешті, наднова людина, яка буде розумом настільки вищою за нас, наскільки ми вищі за одноклітинний організм. Вона вже не буде питати: чому, навіщо? Вона це знатиме і, виходячи зі свого знання, будуватиме собі світ за тим зразком, який вважатиме досконалішим… Така буде зміна великих космічних ер і велике зростання розуму! І так триватиме до тих пір, поки цей розум не дізнається всього, тобто багато мільярдів мільйонів років, багато космічних народжень і смертей. І ось, коли розум (або матерія) дізнається все, саме існування окремих індивідів і матеріального або корпускулярного світу він вважатиме непотрібним і перейде в променевий стан високого порядку, що буде все знати і нічого не бажати, тобто в той стан свідомості, який розум людини вважає прерогативою богів. Космос перетвориться на велику досконалість.

Така схема, поки що гола схема, але періодичні шляхи народження і смерті людини зрозумілі вже й тепер. Ясно вже тепер, що питання: навіщо і чому? – буде вирішене розумом, тобто самою матерією, через нескінченні мільярди років, можливо, не раніше, ніж зміниться вся матерія, яка нас оточує, пройшовши поступово через одухотворене життя і мислячий мозок людини, надлюдину й абсолютну її досконалість. У своїх побудовах я оперую сотнями мільярдів років відповідно до розмірів самого космосу, бо космічна матерія, час і розум пов’язані між собою простим математичним співвідношенням, яке я ще не написав…

Я мовчав, приголомшений мільярдами років Ціолковського і необмеженим польотом його думки. Було щось урочисто-зворушливе в цій побудові – трагічне для людини, трагічне і водночас велике.

Я мовчав і чекав, що ще скаже Костянтин Едуардович. І ось він почав:

– Я поділився з вами, Олександре Леонідовичу, своїми потаємними думками, які не можна опублікувати, бо ще не настав час для їх сприйняття. Я навіть не записую їх… Для чого? <…>

Костянтин Едуардович на хвилину зупинився, поправив слухову трубку і, не почувши від мене ні схвалення, ні протесту, сказав:

– Ну, ось, здається, і вся теорія космічних ер. Секретна теорія – для “посвячених”. Звісно, це тільки чорновий начерк, ескіз, що потребує широкої та обґрунтованої розгортки. Це зроблять філософи майбутнього. Судячи з ваших віршів, наші точки зору на еволюцію матерії збігаються. У нас є тільки одна розбіжність: це – час. Ви, Олександре Леонідовичу, відводите занадто короткий час, я – достатній. Щоб відповісти на ці запитання, життя людства і надлюдства розтягується до мільярда мільярдів років. І запевняю вас, що це теж дуже невеликий час порівняно з народженням, становленням, розквітом і зникненням видимих галактичних систем… Перейшовши в променисту форму високого рівня, людство стає безсмертним у часі та безкінечним у просторі. Думаю, що нині таке “променисте людство” ніким не може бути зрозуміле. Воно здається нам безглуздим, абсурдним… Однак дивовижні передчуття ніколи не обманювали мислячу людину. Форма ідеї може бути різноманітною: вона проявляє себе найнесподіванішим чином…

Ця розмова з Костянтином Едуардовичем Ціолковським і його теорія космічних ер вельми мене здивували. Він сміливо поводився з ідеєю про відсталу матерію, про “променисте” людство і з мільярдами мільярдів років, які він відводив її еволюції, щоб, пройшовши через мозок вищих організмів, перетворитися на незворотню форму променистої енергії, найдосконалішу форму матерії взагалі, яка ще й на додаток володіє якоюсь особливою космічною свідомістю, розлитою у світовому просторі. Усе це здалося мені більш ніж дивним, і висловлювання Костянтина Едуардовича межували з містикою. І водночас усюди була і залишалася до кінця матерія, її еволюція і промениста її форма. Це було цілком матеріалістично і, отже, жодної містики такий світогляд не мав. Це я хочу особливо зазначити, бо з першого погляду може здатися, що ця концепція Костянтина Едуардовича Ціолковського метафізична. Обмірковуючи цю концепцію, я мав дійти висновку, що Костянтин Едуардович, як людина науки, не згрішив проти основної тези передового погляду і залишався, навіть у найнезвичніших побудовах, людиною прогресивною – матеріалістом у найкращому сенсі цього слова.

І все ж його думки були дивовижні. Можливо, вони здалися мені настільки дивовижними? Інакше, або я їх не зрозумів, або не прийняв, як своєрідну філософію – філософію космічних ер, об’єднаних матерією. Отже, Костянтин Едуардович Ціолковський, у протиріччі з усіма своїми висловлюваннями, раптом заговорив про кінець матерії, про кінець світу. Це було або неправильно, або жахливо! Нехай це станеться через мільярди мільярдів років! Припустимо, що це не суперечить деякому ще не сформульованому закону, якому підпорядковується матерія, її буття в майбутньому космосі! Хто знає? Це – справа прийдешньої фізики і космічних ер.

Тут я ставлю крапку. Я зупиняюся у своїх спогадах на цьому. Чи варто продовжувати думку про зовсім нам невідоме і навіть непредставлене. Звичайно, не варто. Звичайно, не має жодного сенсу!

Костянтин Едуардович, закінчивши говорити про свою нову теорію, похилив голову. Кілька хвилин ми мовчали. Ліва рука, що тримала слухову трубку, тремтіла від втоми, але він цього не помічав. Я зробив йому знак опустити трубку на підлогу, як він це зазвичай робив наприкінці розмови. Я вважав, що наша розмова закінчена. Заперечувати, сперечатися, висловлювати здивування було не можна. Я повинен був сам “переварити” все ним сказане. Я потиснув руку Костянтину Едуардовичу і спустився зі світлиці вниз. Удома я зробив невеликий запис: “Костянтин Едуардович Ціолковський. Теорія космічних ер. 1019 земних років. Стадійність. Ентропія атома. Променисте людство”…

Переклад на українську мову © Микола Красноступ

book2

Бажаєте прочитати інші твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?

Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.

Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.

Приємного прочитання!

 

“Істоти різних періодів еволюції”

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

“Істоти різних періодів еволюції”

Костянтин Ціолковський

Космічна філософія Костянтина Едуардовича Ціолковського українською мовою

1902

(Із рукопису “Етика”. – 1902 – С. 164-171)

Молекула, за нашою гіпотезою – нескінченно складна речовина. Відомі нам істоти і ті передбачувані, які живуть поблизу сонць і на планетах, складені або побудовані з молекул різного роду (кисень, водень, залізо, вуглець тощо).

Звернемося до минулого і уявімо собі Всесвіт більйон децильйонів або скільки завгодно років тому. Тоді молекули були менш складні, були інші планети, інші сонця та інші істоти, складені з цих простіших молекул. Під час хімічного з’єднання їх вони випромінювали інше світло, невидиме нами тепер, яке не відчувається нашими органами зору, тому що величина ефірних хвиль була меншою й ефірне середовище – іншим, більш розрідженим і пружним, ніж тепер.

Тогочасні істоти були менш щільними, але й вони піддавалися еволюції, і між ними була боротьба за існування, і вони досягли у свій давно минулий час вінця досконалості, і вони стали безсмертними володарями світу, якого досягнуть люди та якого вже досягли споріднені з нами жителі небес, і вони здобули блаженство.

Чи зуміли вони зберегтися до теперішнього часу і чи живуть вони серед нас, будучи невидимими нами? Чи вони розклалися, щоб дати початок іншим істотам видимого нами світу? Це питання, вирішити яке досить важко.

Філософ скаже, що початок матерії один і той самий: але це не заважає під час безперервної і начебто одночасної еволюції матерії існувати їй у безлічі видів: від щільних металів до ефіру, в трильйони разів менш щільного. Якщо старі види неорганізованої матерії зуміли зберегтися, не маючи розуму, то тим більше могли зберегтися істоти розумні.

Бактерії та інші одноклітинні існують споконвіку, але вони ж дали початок і людині. Чи не оточують нас невидимі сонця, планети й істоти, подібно до бактерій, яких розгледіла людина тільки тепер?

Де живуть ці вищі? Чи населяють тільки певні куточки Всесвіту, чи розсіяні усюди і можуть бути, де хочуть? Які їхні властивості? Чи не мають вони зв’язку з теперішніми істотами? Чи не є вони початком життя людей і споріднених з ними, хоча й досконалих небесних істот? Чи не складають вони їхню душу (їхню частину)?

Чи не вселяються з якою-небудь метою у тварину або людину під час її зачаття?.. Дивні запитання, і відповіді на них немає…

Все-таки спробуємо відповісти на останнє запитання, тобто чи не слугують ці минулі істоти основою людини, чи не входять вони в її тіло під час народження і чи не складають її душу з її властивостями? Але, по-перше, всі властивості тіла і душі людини знаходять пояснення в устрої її тіла і мозку. А якщо й не всі знаходять, то можна сподіватися, що з плином часу знайдуть. По-друге, якщо ці істоти оживляють людину, то важко відмовити в тому самому тваринам. Усі вони мають при зародженні заселятися духами давно минулих часів. Виходить досить дивно! Навіщо їм знадобилося мучитися в тілах тварин і людини! Чому, врешті-решт, тоді людина або тварина не одразу робляться досконалими (у своєму роді), якщо дух оселяється при народженні? Чому немовля не таке розумне, як дорослий? Чому ми набуваємо розуму вченням і працею? Яким чином досконалість духу завжди залежить від роду тварин і досконалості їхніх органів? (Для пояснення цього існує паскудна гіпотеза про передвстановлену гармонію). Чому з руйнуванням органів і дух слабшає? Чому вищий дух не оселиться в якій-небудь мусі і не зробить її Ньютоном?

Мені здається, я навіть майже твердо вірю, принаймні моя філософія вказує мені на це, що особливі незбагненні нам істоти є, але вони не живуть у наших тілах, як не живуть у тілах рослин і тварин. Тільки первісне невігластво могло скласти таку гіпотезу, щоб пояснити явища життя, коли будову живого було абсолютно не вивчено…

Отже, щодо нашого світу ми повертаємося до атомізму з його потенційною здатністю до життя… Ось “мертва” планета: вона щойно вкрилася твердою корою; на ній зароджується життя. Воно розвивається, поширюється і покриває поверхню небесного тіла. Так було на всякій планеті, число яких безмежне.

Ось ще світиться, як сонце, розжарена планета. Вона складається з суміші розріджених газів. Що в ній! Яке тут життя! Наче немає його. Але остигає наше маленьке сонце і неминуче заповнюється життям.

Якщо воно з’являється, то й раніше було, але в іншій, простішій формі. Усе живе, але по-своєму. Нам не все може бути зрозуміло. Життя безперервне, як і все. Воно іноді робить різкі стрибки (явище “смерті”), але й тільки. Адже і держава гине іноді раптово. Іноді набуває вищої форми, а іноді зовсім розлаштовується: члени її б’ються, забираються в полон тощо.

Не може бути, щоб не було де-небудь матерії, часу і простору. Вони нескінченні, безперервні й вічні. Так само не може бути, щоб не було де-небудь життя. Воно теж вічне, безперервне і всюдисуще…

Ми зробили зараз крок назад, зазирнувши розумовим поглядом за децильйони років до нашого часу, чому б нам не зробити ще такий самий або набагато довший задній хід! Тоді матерія і молекули були ще простішими й істоти були ще менш щільними. Вони становили третій світ, невидимий навіть другому, звісно, який ще не може бути осягнутий нашими органами чуття.

Скільки б ми не робили таких кроків, скільки б ми не скакали через децильйони років до початку світу, ми ніколи до нього не підійдемо і будемо від нього так само далекі, як і були. Це випливає з нашої гіпотези про безпочатковість часу і нескінченну подільність матерії.

Подаючись назад гігантськими кроками часів, ми зустрічаємо все нові й нові світи живих і розумних істот, нескінченні градації поколінь, дедалі більше й більше ефірних. Немає кінця цим кадрам, як немає кінця часам ні минулим, ні майбутнім.

Невже всі ці істоти перетворилися, як перетворюється матерія менш щільна в більш щільну? Невже розумні істоти виявилися безсилішими за неорганізовану речовину, що збереглася, як я говорив, у різних щільностях!

Але чи не простіші ті істоти, як простіші бактерії порівняно з вищими тваринами і людиною? І на те не можна дати відповіді. Думаю, що можуть залишитися і прості, і складні, досконаліші за людину, і навіть її досконалі нащадки. Допускаючи перетворення або руйнування деяких, важко допустити перетворення або руйнування всіх, бо ж їх незліченна безліч категорій?! Якщо вони збереглися, то чи не мають між собою зв’язку? Чи не служать одні, як ми говорили, підставою наступних за часом? Темні важкі питання, але все можливо!.. Чи не слуги Космосу ці істоти, якими і ми повинні бути?.. Яку організацію представляє суспільство кожної категорії?.. Чи є між ними вищі й нижчі?..

Переклад на українську мову © Микола Красноступ
 

book2

Бажаєте прочитати інші твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?

Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.

Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.

Приємного прочитання!

 

“Істоти вищих рівнів розвитку, ніж люди”

Опубліковано автором tsiolkovsky_admin

“Істоти вищих рівнів розвитку, ніж люди”

Костянтин Ціолковський

Космічна філософія Костянтина Едуардовича Ціолковського українською мовою

1933

 

Розвиток (філогенетичний) органічного світу на Землі не припинився, особливо розвиток людини. Тисячу років тому вона була не такою як тепер, 5000 років тому – ще простішою, 10000 років тому була близькою до тварин, а 100000 років тому була родичкою мавп. Йдучи ще назад, дійдемо до ссавців, ящерів, плазунів, риб, черв’яків і бактерій.

І всі ці стадії пережила людина, перш ніж стати теперішнім “царем” тварин. Ясно, що через 1000, 10000 років вона буде іншою істотою, вищого типу. Оскільки і раніше ми бачили тільки її прогрес щодо маси, складності, розуму, знань і могутності, то і в майбутньому іншого не можемо чекати. Отже, ми чекаємо вищих істот на Землі. На мільйоні мільярдів інших планет також мають бути тварини. Які ж вони? На Землі їхня висота залежить від їхнього родового (філогенетичного) віку, на інших планетах – також. Але вік Землі надзвичайно малий, особливо вік людства. Немовлят же, взагалі, тим менше числом, чим менше вони прожили. Тож таких дитячих планет, як Земля, не багато у всесвіті. Більшість планет, особливо їхнє людство, досягло мужнього віку, як досягне його з часом і Земля.

У цьому мужньому віці тварини мають бути досконалими тілом, почуттями, розумом, знаннями і могутністю.

Могутність ця має бути дуже високою. Якщо й тепер людина сподівається не тільки підкорити природу, а й подорожувати серед планет і зірок всесвіту, то наскільки ж неймовірною буде її справжня могутність, а тим більше могутність зрілих планетних істот?

Ось вам перша категорія вищих тварин: майже всі істоти всесвіту такі.

Але істоти ці не однакові, як неоднакові тварини і люди нашої планети. Усі люди будуть високі, але ступінь цієї висоти далеко не одноманітний. Так не однакова і досконалість жителів будь-якої планети: обрані – вищі за пересічних. Але на кожній планеті різні ступені обрання, нібито різні “начальники”. Всі ці люди різних ступенів гідності. Вищий його ступінь належатиме останньому, обраному з обраних, найдостойнішій істоті планети. Він, зі своєю радою, і керує всією планетою. Який же він має бути високий?! Це буде і на Землі, це давно відбулося і на величезній більшості планет.

Ось вам другий великий щабель вищих тварин всесвіту. Але кожна планета крихітна порівняно з простором, що оточує сонце. Планета використовує мільярдну частину енергії сонячних променів. Навіщо пропадати добру! Могутність планетних жителів дозволяє їм використовувати всю променисту енергію їхнього сонця. Вони заволодівають навколосонячними пустелями, будують там житла, пристосовуються до нових умов і розмножуються відповідно до навколишньої сонячної енергії. Їхнє населення збільшується в мільярди разів порівняно із земним. Разом з тим зростає кількість послідовних обрань і досконалість останнього виборного, тобто президента сонячної системи.

Ось вам і третій великий щабель вищих істот: це правителі сонячних систем. Число їх у відомому всесвіті (космосі) має досягати числа сонць, тобто мільйона мільярдів.

Чи не об’єднаються також і сусідні групи сонць? У них можуть бути спільні справи й обрана рада зі своїм головою.

Можуть об’єднатися і спіральні туманності (чумацькі шляхи) і дати своїх обраних. Може об’єднатися і весь всесвіт під управлінням однієї істоти.

Ви скажете: від однієї крайньої спіральної туманності до іншої діаметрально протилежної, тобто через весь відомий всесвіт світло йде 200 мільйонів років. Які ж тут можуть бути зносини, які рішення, які вказівки? Вони завжди запізнюються і краще вирішувати справи місцевим розумом, місцевою радою, наприклад, планетною або сонячною.

Але, по-перше, час – поняття умовне для всяких істот – що для нас багато, то для інших – нуль. По-друге, хіба немає агентів більш пружних, ніж відомий світлоносний ефір? Це нове середовище може поширювати променисту енергію в мільйони і більйони разів швидше, ніж відомий ефір. Час нескінченний. Відповідно до цього і сюрпризи всесвіту нескінченно різноманітні, дивні і нескінченні.

Звичайно, всі ці істоти впливають одна на одну і перебувають у взаємній залежності. На кожній зрілій планеті найбільше значення має, для пересічного громадянина, обрана ним самим селищна (умовно) рада і її президент. Менше впливу чинить президент, обраний не ним, а його обраними найпростішими президентами тощо. Найменше втручання у справу здійснює верховний президент планети. Але планетні президенти не цілком вільні: у планетні справи іноді втручається сонячна рада тощо. Найрідше втручання загального президента відомого всесвіту. Яким є втручання нескінченного невідомого всесвіту – ми не знаємо, але, ймовірно, існує і воно, хоча можна сказати, що воно нескінченно рідкісне. Взагалі, чим могутніший і вищий голова, тим влада його рідше проявляється. Але все ж могутність його неймовірно велика.

Переклад на українську мову © Микола Красноступ
 

book2

Бажаєте прочитати інші твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?

Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.

Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.

Приємного прочитання!